Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Це… не знаю… - тихо, несміливо почала, - мені трошки страшно. Ми ж друзі і ненормально так.

– Мені теж, Пташко, - відповів в тон з важким видихом. - Ну, але якщо друзі, то справимося. Правда ж? - продовжив неприродньо-веселим тоном і міцніше стис її в обіймах. - Збіг незрозумілих обставин, ще й сьогодні спалахи на сонці, привели до помилки і ми ж не хочемо через це втрачати все. Звісно, що справимось.

– Ти так впевнено говориш, що я починаю в це вірити, - засміялась мимоволі.

– Чи я колись брехав тобі? - продовжував заспокоювати її добродушним тоном. Заспокоювати їх двох.

Вона відсторонилася і з широкою посмішкою зазирнула йому в очі. Укол млосної слабкості на його пильний погляд вирішила проігнорувати - наче ж вирішили боротися з тою дивною і нелогічною реакцією одне на одного.

– За спалахи на сонці мушу перевірити в інтернеті. Інформація підозріла, - підхопила його настрій.

– Так от значить? - примружив на неї очі, вдаючи образу. - Просто взяла і в душу своєю недовірою наплювала, - обняв її за талію і повів до виходу.

– Та як ти міг таке подумати! - вигукнула театрально. - Знаєш же, що в наш час потрібно всяку інформацію перевіряти. А якщо це ти на якесь ІПСО натрапив? 

– Можу собі уявити, як вселенський злодій-невдаха, що прагне поневолити світ, сидить в якомусь напіврозваленому сараї і на своєму Macintosh вісімдесят четвертого року готує ІПСО про спалахи на сонці.

Дарина так розсміялася на його майже серйозний тон і видумку, що забулась, спинилась посеред коридору і, щоб втамувати спалах нестримної веселості, притулилась знову до Макара. Він стояв, не дозволяючи собі обняти її так, як того хотілося, а просто поклав руки на талію. 

Дарина якось надто швидко заспокоїлась. Ох же ж ці помічні на будь-який випадок обійми Макара. Хоча, власне, не на всякий випадок. Був момент, як от зараз, коли його близькість зовсім не допомогала. Мало того - знову солодко лякала.

– Може зараз же спробуємо вернути колишній формат дружби? Потренуватися, як колись, але в іншому напрямку, - спитав обережно і чомусь напружено.

– Що ти пропонуєш? - глянула на нього, затамувавши подих.

– Пропоную навчитися цілуватися по-дружньому, тобто в щічку, і на цьому сконцентрувати увагу, - він, наче, теж не дихав.

– Ну, давай. Ідея непогана, - видихнула нарешті.

– А чому ти знову захвилювалась? - старався дивитися їй в очі. - І не треба, не роби так.

– Що не робити? Не хвилюватися? 

– Кусати губу, - погляд знайомо потемнів і опустився до губ. Дарина знов не могла говорити. Куди подівся кисень?! 

Макар схилився і його ніжний дотик до щоки вмить сп’янив свідомість дівчини. Вона мимоволі надто гучно і різко видихнула болісно стримуване повітря. Він не відсторонився - знов цілував. Дарина починала дрібно тремтіти і судомно хапалась його куртки. Ще один невагомий дотик вже ближче до розтулених губ. Час спинив свій біг. Земля більше не оберталась.

– Боюсь, не вийде сьогодні, - прошепотів, зупинившись в міліметрі від солодкої мани.

– Що не вийде? - погано слухала його.

– Стати знов друзями, - сказав і одним своїм дотиком вернув до життя. 

Іскри, що розсипалися тілом вмить спопелили думки. Вона могла відчувати тільки мед його поцілунку і відповідати на нього з усією щемливою віддачею і готовністю. Піднялась навшпиньки, бо руки самі тягнулись обвити його шию. Шалена хвиля непереборних і надто сильних відчуттів накрила обох. Дарина плавилась і тонула. Макар на її самозабутню податливість втрачав голову. 

Він притискав її сильніше до себе. Його язик ковзнув губами і, забувши про обережність, штовхнувся в солодку глубину ротика. Вона відповідала своїм язичком, але потім… такі їхні дії… шалені… дикі… Тіло дивно напружилось і важчало. Нестерпної сили млість впала на дно живота і віддала сильним запамороченням. Дарина кудись падала. В якусь непроглядну темну прірву. Страшно. Що відбувається? Що з нею? Що за сила, непідвладна контролю, заволодіває нею?

– Ні-ні, чекай, - прошепотіла і почала інтуїтивно, але м’яко відсторонюватись. 

– Що трапилось? - спитав глухим голосом.

– Не знаю, - задихалась налякано і розгублено. - Просто… я не знаю… надто сильно все.

Макар шумно видихнув і притягнув тремтливе тіло назад в обійми. Добре, що вона перервала поцілунок. Він старався не притискати її до себе дуже, а тільки, щоб заспокоїти, бо інакше своїм особистим “надто сильно” вкрай злякає дівчину.

– Ти права. Треба заспокоїтись, - треба і хотілося мали в даному випадку полярно протилежні заряди, але тим не менше.

Вони простояли мовчки в чуттєвому хаосі декілька хвилин. Вернули дружбу, називається. Хах! Ахах! Ха-ха-ха! Хааа!!!

Дідько! Не смішно якось.

І що тепер з цим всим робити? З цим незрозумілим магнітом.

– Боюсь, сьогодні в нас не вийде конструктивний діалог, - хмикнув добродушно з ноткою суму.

– Так, щось ми розучились нормально спілкуватися, - підтримала його.