Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко
Дарина збігла сходами на перший поверх - до актового залу поки не йшла. Захотілося на вулицю - в прохолоду зимового вечора, щоб остудити незнайомий їй, а від того дуже лякаючий, жар всередині. Якась міфічна чортівня відбувається між нею і Макаром. Ну чому саме з ним - з найкращим другом, з яким було завжди так тихо, затишно і весело? А тепер, що це таке? Звідки взялася ця нелогічна?… Ця… Здається… Блін… Вона не була впевнена, але, здається, так виглядає пристрасть. Надто сильна пристрасть. Як же страшно…
Дівчина вийшла за вхідні двері на сходовий майданчик. Морозне повітря очікувано протверезило, укутуючи свіжістю, проникаючи в легені з глибоким вдихом і даруючи такий необхідний для врівноваження думок кисень.
Довго в самотності дівчина не простояла. За декілька хвилин двері відчинилися і недалеко Дарини з'явилася незнайомка. Вона емоційно розмовляла з кимось по телефону, а Дарину удостоїла тільки зневажливим косим поглядом. Про що дівиця говорила, звісно, що було не зрозуміло, але уривки фраз: “Я попереджала ту сучку, що Альберт мій”, “Марк, придурку, ти чув мене чи ні?… Ну до-обре, вибач. То в тебе все готово?”, “Та чхати я хотіла, що ти зараз в клініці” свідчили про справжні фатальні розбірки. Не хотіла б Дарина опинитись на шляху цієї особи - з’їсть і не подавиться.
Довго цікава сцена не тривала - дівиця попрямувала до виходу. Очевидно, хтось по неї приїхав. Той самий Альберт, певно. Дарині залишалось тільки подумки подякувати випадковій незнайомці, яка своїм, насиченим інтригами, життям відволікла хвилюючі думки. Майже одразу, як тільки вона сховалася в тіні, на освітленій частині тротуару перед школою показався хлопець. Дарина аж полегшено всміхнулась, впізнавши новоприбулого.
Що за жорстока насмішка долі і хто вирішив безсовісно пожартувати над нею, збрехавши про хлопця, який тільки тепер от прийшов? Кому це треба? Навіщо?
Не зараз так потім, Даринко. Рано чи пізно це однаково мало статися.
– Привіт, - посміхнувся Гордій, рівняючись з нею. - А ти чого тут на вулиці? Холодно.
– Привіт, - просіяла у відповідь. - Танці розігріли. Вирішила трохи освіжитися.
– Ну то ходімо всередину. Бо я з теплих країв і ніяк не можу зігрітись, - обняв її і чмокнув у щоку. Дарина схвильовано видихнула на незрозумілі відчуття. Гордій схопив її за руку і потягнув до школи.
– Давай затримаємося? - спинила його раптом. Гордій здивовано скинув брови і стягнув шапку.
– Що ти пропонуєш? - спитав, лукаво зблиснувши очима, розуміючи натяк. Дарина не відповіла, а натомість потягла хлопця в тінь подалі від загального проходу.
– Поцілуй мене, - попросила, бажаючи якнайшвидше пізнати ті самі фантастичні відчуття, що недавно сколихнули і одночасно затьмарити їх.
Гордія двічі просити не треба було. Він, хоч і доволі невпевнено, але притягнув дівчину до себе і зробив те, чого вже давно хотів. Дарина відповідала на його дотики з усією пристрастю, на яку була здатна.
А змогла вона тільки імітувати.
Погано. Не так все відбувалося, як вона собі уявляла. Відчай починав проникати в думки. Жорсткі губи не смакували медом, нервове торканя талії відволікало, тихий трепет і млосні мурашки не спирали дихання, зуби неприємно стукнулись об зуби.
Ні! Ні! Не так. Все не так.
Гордій схопився хаотичними рухами її голови і надто агресивно почав гладити - неприємно. Поцілунок зробився надміру мокрим і його язик штовхнувся всередину її рота. Дарина підстрибнула, мов ошпарена, і швидко розірвала контакт.
– Вибач, - заговорила, потупивши погляд. - Я просто… Просто не готова ще… так довго, - лукавила безсовісно і за оманливим торканням рота спробувала витертися.
– А так, розумію. Це ж твій перший поцілунок, - стушувався Гордій, відступаючи на крок.
Вони ніяково замовчали. Через хвилину незручної паузи заговорив хлопець.
– Ходімо тоді - потанцюємо? - запропонував.
– Так, звісно, - погодилась просто і взяла його за руку, щоб якось згладити ефект від своєї лякливої поведінки.
– А нічогенька в нас вийшла романтика, - тихо, але задоволено хмикнув, беручи її дорогою за руку.
– Це так, - напружено погодилась.
Макар трохи постояв у темному коридорі з одним єдиним диким питанням в голові: “Що з ним, в біса, відбувається? Що за хрінь непояснима і нізвідки?” Треба брати себе в руки і йти виясняти в тих йолопів чи не вони тут пристаралися.
В актовому залі молодь продовжувала веселитися. Костя з Артемом прибилися до танцюючого кола десятикласниць. Він мимоволі шукав знайоме личко, але її не було. Втім праворуч, підпираючи стіну, стояла Каміла і стандартно втупилась в телефон. Він пішов до неї.
– Тобі хлопці передавали моє прохання? - схилився до неї з запитанням.
Вона від несподіванки (так самозаглиблено з кимось переписувалася) розгублено витріщилася на нього, але одразу зрозуміла про що мова.
– Передавали, звісно, - насупилась нетерпляче.
– Чому ти не прийшла? - спитав розчаровано.
Камілу це завжди злило, а тепер і поготів. Ну чого він такий слабак? Ну невже не можна жорсткіше поводитись - як мужик? Навіть з нею. Тим паче з нею. Стосунки хоч би не такими нудними і виснажливими були. Як же її бісила ця його безхарактерність і безхребетність. Їй потрібен справжній чоловік - від плуга, що і по столу кулаком гримне, і двері виламає, і за косий погляд на неї ноги поперебиває кожному недоумку, і молитиметься на неї, як на ікону, і будь-яку забаганку буде виконувати, і всю ніч задовольняти і т.д. Якби ж у Марка було достатньо грошей, але ж ні - з батьком погиркався і той утримання врізав. Та й Альберт вже до Мілани переметнувся. Діватись нікуди і доводиться далі стелитися перед оцим от - краще, ніж нічого.
