Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

Біля ліфта Макара не було - значить чекає внизу. Дівчина спустилась, фонтануючи емоціями. Він чекав на вулиці, запхнув руки в кишені і зябко сутулився.

– Тримай, - тицьнула йому клапоть клейонки. - Ходімо, змерзлий, будеш грітися, - по-діловому кивнула, як до шкодливого хлопчиська.

– Ей, ти, злючка, - засміявся їй вслід, яка вже впевнено крокувала в сторону парку. - Не липень місяць на вулиці, взагалі-то.

Дарина і собі всміхнулась, але нічого не відповіла. Макар наздогнав її і вони пішли в парк неподалік, по обидві сторони якого височіли будинки. Посередині нього проходив невеликий яр, через який вилась втрамбована людьми доріжка. Ні тобі транспорту, ні якихось прохожих в такий час. Та сама малеча, мабуть, тут і катались. Схил не крутий і відносно безпечний.  

Затія себе більш ніж виправдала. Так весело дівчині, та й Макарові, було, певно, тільки тоді - в дитинстві, катаючись на санках. Вони нестримно реготали, одне поперед одного поспішаючи вгору і потім зі сміхом, де змішались радість з досадою на біль в п’ятій точці, що відчувала найменшу нерівність, спускались вниз. 

– А ходімо он туди, - Макар, весь розпашілий, з очима, що горіли захватом, і шапкою, яка сповзла на маківку, кивнув вбік. - Додамо екстриму.

Дарина, яка мала ідентичний вигляд, глянула вбік - де сніг на схилі не був втрамбований, але де стирчав невеликий трамплін.

– Ти знущаєшся?! - вона нервово захихотіла, інтуїтивно потираючи м’яке місце, яке вже передчувало пригоди на “свою голову”. - Я завтра сісти не зможу.

– То буде завтра, - відмахнувся і пішов за екстримом. - Ходи, - кивнув на розвороті.

Макар якось зразу безстрашно з’їхав з гори. Дарина дивилася на невеликий виступ і тупцювала в несміливості, емоційно попискуючи.

– Ааа, я боюсь, - нервово сміялась, всідаючись на клейонку.

– Давай, Пташко! Не такий страшний чорт, як його малюють, - підтрунював Макар, піднімаючись вгору. - Тобі сподобається.

Дарина заплющила очі і з вищанням відштовхнулася. Гладка клейонка ідеально ковзала слизьким снігом. На трампліні дівчину підкинуло. Вона нестримно розреготалась від надлишку емоцій, гепнулась на дупу, зупиняючись, і знесилено розпласталась в підніжжі гірки. Не встигла що-небудь зрозуміти, як за мить почула вигук Макара відсунутись вбік. Вона тільки підвела голову і в ту ж мить важка брила хлопчачого тіла припечатала її назад до засніженої землі. Дарина від несподіванки шоковано скрикнула.

– Ти в нормі? - глянув жалісно їй в очі, спираючись на лікті.

– В нормі, - емоції виходили сміхом.

– Ти чого розляглась наче на пляжі? Знала ж, що я ззаду, - не спішив злазити з неї.

– Я забула. Занадто розслабилась, - скривила бровки винувато і смішком додала. - Цей трамплін - це щось.

– А я казав, що ти заціниш, - всміхнувся м’яко і підморгнув.

Дарині зненацька наче щось перемкнуло всередині. Вона крізь темряву не бачила його очей, але ж пам’ять закарбувала нереальний відтінок сапфірового. На морозному повітрі не відчувала запахів, але ж пам’ять вмить люб’язно відтворила той самий запаморочливий букет. Вона ніколи так гостро не відчувала близькість хлопця. Безпорадність, яку провокувала його вага, дивні і неконтрольовані метаморфози творила з тілом. Це одночасно лякало і до слабкості дурманило.

Серце закалатало в горлі і не давало слову протиснутись. Дівчина зібрала всю свою волю і нятянуто всміхнулась йому, киваючи в знак згоди. Його усмішка несподівано потьм’яніла. Дарина не могла противитись магніту його зараз уваги. В голові фоном виринула картинка, як чисту блакить неба затягує темними хмарами, а гроза завжди викликала трепет і хвилювання.

– До речі, - оксамит голосу п’янив, - як твої успіхи в плані поцілунків? Похвалишся досягненнями?

– Ні, - жалісно хмикнула. - Поки нічого нового.

– Невже наші тренування виявились марними?

– Близькість, як бачиш, мене вже не лякає.

Хоча, тут потрібно б зробити поправочу - не лякає так, як досі, але до глибини душі бентежить невідомими дотепер і шаленими в своїй силі новими відчуттями.

– Мабуть, потрібно ще потренуватись в іншому, - його погляд опустився до її розтулених губ, крізь які рвано пробивалось повітря.

– Ти про що? - не впізнавала свій писклявий голосочок.

Макар схилився нижче і гарячий його подих струменем торкнувся щоки. Здичавілі мурахи табуном розбіглися тілом. 

– Це тебе лякає? - прошепотів, обпалюючи своїм диханням шию. 

– Ні, - витиснула слабке і абсолютно брехливе. Налиті свинцем повіки самовільно заплющувалися.

– А так? - ковзнув губами ледь торкаючись ніжної шкіри щоки. Вона механічно мотнула головою.

Губи Макара спинились в міліметрі від її. Дихання зробилось одне на двох. Дарина починала тремтіти попри те, що середина дивно палала. Він трошки відсторонився і зазирнув у запаморочені очі. Його хижий погляд виштовхнув з легень залишки повітря. 

– Маленька брехуха, - всміхнувся м’яко і лукаво-потемнілий синій знову спинився на губах.

– Сам ти такий, - його дразливий тон додав дещицю впевненості.