Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Камі, сонечко, я чекаю вже пів години. Де ти там, виходь, - Макар намагався стримувати своє роздратування. На тому кінці розмови чувся веселий п’яний гамір. Його дівчина відповідала таким самим голосом.

– Макар, не будь занудою. Я вже виходжу. Мілана не хоче мене відпускати, - Каміла раптом завищала і, очевидно, відняла телефон від вуха, оскільки голос віддалився. Чутно було її сміх і слова: “Марк, ти що робиш? Припини!”

Макар вимучено заплющив очі. Чергові залицяльники, яких в Каміли завжди вистачало. Він цей момент давно прийняв. Мусив. Маючи красиву дівчину, потрібно готуватися, що до неї проявлятимуть увагу. Кидатись цербером на кожного, хто “не так на неї глянув” не вихід. Стосунки з постійними ревнощами і взаємними претензіями приречені від самого початку. 

Він вірив їй. Ще коли вони тільки почали зустрічатися, до слова, з подачі самої Каміли, Макар заговорив був на тему вірності і брехні. Пообіцяв ніколи не принижувати її неправдами і зрадами, але і від неї захотів того ж. Дівчина погодилась, тож причин сумніватися в ній не випадало. 

– Макар, - в слухавці знову пролунав її збуджений, писклявий зараз голос. - Ще десять хвилин. Ми тут гру одну затіяли. Зачекай. Тобі і так нема чим зайнятись. 

Хлопець, навіть якби хотів відповісти, то Каміла такої можливості не дала - не чекаючи якихось його слів миттю вимкнула телефон. Нестерпно захотілося опинитися там, побачити її отаку щиро усміхнену, а не стандартний кисло-незадоволений настрій, що наче маскою приклеївся до красивого обличчя.

Ну що ж, десять хвилин так десять. На це його терпіння ще вистачить. Макар знову взявся за телефон і спочатку думав написати хлопцям - поцікавитися чи грають вони. Надумав, після доставки Каміли додому, метнутись до друзів і трохи розслабитись за віртуальними змаганнями. Та потім помітив, що в месенджері тільки що зареєструвався один з його контактів. Її номер телефону в нього був, звісно ж - давно обмінялись, але писати чи дзвонити причин не перепадало. 

“Привіт, Пташко. А тебе яким вітром сюди занесло?”

Відповідь прийшла одразу.

“Розвідую нові горизонти і треба було створити групу з подругами для обговорення назви нашої “партії”. Я тут трохи почитала про ІДІЛ і вирішила, що, мабуть, не варто нам юзати вже раніше придуману назву. Потім проблеми з авторськими правами і все таке”

“То може назвіться Талібан чи Хезболла? Вогонь назви. Там головне, якщо правовласники пришлють подарунок в коробці, який цокає - не відкривати її, а тікати з усіх ніг.”

“Ахах, ну ти паскудник. Дразнишся. Чекай-но, влаштую я тобі джихад”

“Що ж, треба буде організовувати дев’ятий хрестовий похід. Ха-ха. Ну гаразд. Чим ти там занята, крім ісламізму?”

“Варіантів небагато - уроки. Доробляю географію і піду на балкон робити астрономію”

“А в дев’ятому класі астрономію обов’язково потрібно вчити на балконі? Щось не пригадую такого”

“Та ну тебе. Я хочу нові сузір’я пороздивлятися, тобто знайти. Знаю тільки де Велика і Мала Ведмедиці і все”

Макар почув голосний сміх і крики зі сторони вхідних дверей. Він скинув голову і побачив, що на вулицю вийшли Каміла і Мілана. Обидві реготали-присідали. Треба б вийти і трохи пришвидшити свою дівчину. Хлопець глянув на телефон і набрав у відповідь:

“Я колись теж цим цікавився. Багато знайшов. При нагоді і тобі покажу. Зараз треба бігти. Вдягайся добре на балкон, а то холодно сьогодні”

“Обов’язково. Дякую”

Макар поклав телефон на панель керування і поспішив на вулицю. Чого і варто було чекати, Каміла з Міланою обнімалися, реготали, що він ледве відчепив свою дівчину від подруги і затягнув її в авто.

– Макар, ну ти зануда. Обламав мені всю веселість. Я так класно відривалася. Мілана вміє влаштувати свято, а ти… - надула губки дівчина, вмощуючись на сидінні.

– Я дуже радий, що тобі так сподобалось. Іншим разом просто подзвони мені пізніше, щоб я не стовбичив під дверима як йолоп, - хмуро видихнув Макар, завів свою ластівку, яку йому батько на сімнадцятиріччя подарував з дозволом обережно їздити, бо до посвідчення ще рік, і плавно рушив в сторону дороги.

– Ой, та нічого тобі не сталось, - закотила очі Каміла. - Зайвих кілька хвилин мене почекав. Невже я не вартую твоєї уваги? - дівчина хвацько змінила тактику. Знала вона, що тиснути на жалість стратегія найбільш виправдана у випадку Макара. Він від неї голову втратив і вона цим вміло користувалась. Досить глянути натренованим щенячим поглядом і все, що їй хотілося, миттю отримувала.

– Звісно, що ти вартуєш моєї уваги, але хотілось би, щоб і ти мій час шанувала, - спокійно попрохав Макар, вдивляючись на дорогу.

Каміла скоса насторожено зиркнула на нього - такого вона не чекала. Щось останнім часом він занадто часто говорить про свої якість потреби. Ідіотизм. Він в ногах її повинен валятися і повзати. Вже одне те, що вона на людях показується з ним вартує всього, що він дає взамін. А дає багато, ніде правди діти.

Вона одразу, як тільки дізналася хто Макар такий і чий син, зрозуміла, що поряд золота жила і цим треба користуватися. Дівчина виросла в багатодітній сім’ї і хоч бідними їх аж ніяк не можна було назвати та Каміла завжди потребувала більшого, аніж давали батьки. Вона заставила себе перебороти початкові зневагу і навіть гидливість та заговорити до нього.