Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Добре тоді, - сказав збайдужіло-спокійно. - Тобі треба проспатися, а то ще щось не те ляпнеш. Завтра напишу тобі чи ти мені напиши як самопочуття. 

– Макарчику, ти найкращий хлопець, - знову кинулась до нього обіймати і поцілувала в щоку. Він нап’яв фальшиву посмішку і беземоційно кивнув. Дівчина заметушилась на сидінні: запхнула телефон у сумку, застібнула шубку, відчинила двері автівки, кинула швидке “Па” і вибігла на вулицю. 

Макар не чекав і не спостерігав поки вона забіжить до будинку, як робив завжди. Він одразу завів свій Dodge і рвонув з місця. Зараз йому не хотілося заглиблюватись в зрадливі сумніви, що заставляли серце рватися. Потрібно конче щось хороше і веселе, щоб заспокоїти розбурханий негатив.

Дарина вже хвилин п’ятнадцять намагалася вздріти на темному полотні нічного неба того Оріона, але занадто багато точок мерехтіли перед очима і не дозволяли зосередитися, щоб вирізнити потрібні. От якби хтось взяв і попроводив лінії так, як це показано у підручнику. Щось вона загубилася в лісі тих зірок. 

Дівчина хотіла вкотре здатися з цією доволі цікавою для неї затією, але несподівано почула як вхідні двері на балкон відчинилися. Вона повернулася, щоб глянути на свою випадкову компанію і зраділа так, як раділа тільки в одному випадку - тихо, зачаровано, самозабутньо.

– Привіт, - всміхнувся їй м’яко. - Думав, ти вже пішла.

– Хотів побути на самоті? - радість в її очах враз померкла. - Та я вже й так збиралася іти.

– Взагалі-то, я йшов сюди, сподіваючись, що ти ще тут.