Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Ти хіба уже прийшла? - першим спитав Гордій.

Вони якраз проходили ряд різноманітних крамниць і до вказаних Дариною раніше будинків залишалась пара десятків метрів.

– Я хотів тебе до дверей провести, - пояснив свою позицію. 

– Ні, звісно не прийшла ще, - всміхнулася. - Мені он в супермаркет треба. Сестра попросила купити підгузків моїй племінниці.

– Аа, тоді зрозуміло.

– Тож до зустрічі, - стисла губи в добродушній посмішці. - В понеділок побачимось. Дякую, що провів.

– А якщо... - перепинив її Гордій. Хвилювався і, штовхаючи носком черевика камінці на тротуарі, наважився продовжити. - А якщо ми завтра побачимося? Не хочеш ввечері прогулятися околицями, поспілкуватися?

Дівчина задумалась. За хвильку байдуже повела плечем.

– Чому ні? Я непроти. Можна і зустрітися.

– Я тоді завтра подзвоню тобі і домовимося про годину. Десь о дев’ятій тобі буде зручно?

– Ой, давай раніше. В дев’ятій вже справжня ніч і сумніваюсь навіть, що сестра відпустить так пізно.

– Ну то ж сестра. Не мама. Скажеш, що йдеш і досить.

– Не мама, звісно, але рідна людина і хвилюється за мене. Для чого сперечатися, якщо можна просто швидше зустрітися.

– Гаразд. Завтра домовимося. Спитаєш сестру і скажеш вже точніше коли побачимось.

Вони швидко розпрощалися і пішли кожен своєю дорогою. В супермаркет дівчина забігла, відчуваючи вже легке емоційне збудження. Тепер, на самоті, змогла тверезо оцінити ситуацію і своє до неї ставлення. Повне усвідомлення недавніх подій розхвилювало. До слова, приємно.

Тож, виходить, накльовується перше в її житті справжнє побачення. Оой… Як бути? Що робити? Гордій направду симпатичний, якщо придивитись. Дівчата мали стосовно цього рацію.

Це ж тепер треба думати, що одягати, а може і ні. Кінець листопада, все ж таки і вже по-зимовому холодно. Втім спідницю, мабуть, таки треба одягнути. І черевички. Осінні, але то нічого. Основне, що вони делікатні і дуже пасують під спідницю, а не зимові, з товстим хутром, чобітки. А що з цим неслухняним волоссям робити? А-а-а!!!