Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко
Дівчина, кутаючись в свій найтепліший, за коліно, пуховик, вийшла на балкон, передчуваючи бажане усамітнення. Втім, виявилося, там не було порожньо. Вона одразу впізнала того, на кого ще досі злилася. Цікаво було, чи він хоч помітив її сердитий настрій. Досі, в ті нечисленні моменти, коли вони бачились в школі чи дорогою до неї, Дарина демонстративно ігнорувала його, а він в свою чергу поводився як звичайно - посміхався і вітався. Та відповіді не отримував, звісно ж.
Не те, що б її злість досі тримала позиції. Ні. Проте впертості ніхто не скасовував і треба ж було проявити стійкість характеру. Хоч би перепросив чи що. Цього, до слова, хотілося більше всього. Хотілося якомога швидше знову помиритися і вернути в своє життя і спілкування найцікавішу їй людину.
Дарина підійшла до перил і спинилася віддалік Макара, який задумливо вдивлявся в далечінь. Після короткого погляду на неї миттю просіяв теплою посмішкою і привітався. Дівчина ледь стримувала себе, щоб після сухого “Привіт” у відповідь не сказати ще щось - що-небудь, аби тільки знову вернути дружбу і невимушене спілкування.
– Як гадаєш, - ігнорував її ворожість, задивившись вниз, - якщо впасти звідси, то віддиратимуть від асфальту чи просто замалюють та й по всьому?
Дарина пирснула нестримним сміхом. Намагалася сховати його в долонях, притулених до обличчя, але тремтіння спини видавало її з потрохами.
– Гадаю, простіше замалювати, - не змогла вона не відповісти.
– Теж так подумав, - погодився просто.
Вони трошки помовчали і знову заговорив Макар.
– Як твоя фізика? Ти давно не приходила. Подружилася?
– Та ні, поки спільна мова не знайдена.
– Тоді чому нічого не кажеш? Чи ти посилала повідомлення по батареях азбукою Морзе? Я, на жаль, в ній не шарю.
Дарина знов сміялася. Ну чому він “не дозволяє” нормально на себе злитися?
– Ні, поштовим голубом, але він замерз поки долетів до твого вікна.
– То може забудеш, що ти нібито зла і розкажеш, що там і як?
– Я не нібито зла! - пропалила його примруженим поглядом.
– Так-так, аякже, - кивнув головою.
Та він дразнить її! От паскудник!
– Ти поставив мене в незручне становище. Ти вирішив, не питаючи, що для мене краще. Зробив з мене пустоголове дівчисько. Цього хіба не достатньо?
– Слухай, холодно тут стає, - її слова йому як горохом об стіну, видно. - Йди до себе, бери фізику і приходь до мене. Там зможеш доповнити свій список моїх промахів і вад, поки я тобі пояснюватиму тему.
– Чого ти такий впевнений, що я прийду?
– А чому ні?
– Бо ти придурок і дратуєш мене, - насупилась на нього.
– Але ж фізику доступно пояснюю? - на його губах грала самовдоволена посмішка.
– І що з того? - стала у вперту позицію.
– Ну то може не треба на зло кондуктору іти пішки? - підморгнув смішливо.
Дарина дратівливо засопіла на його дражливо-самовпевнену поведінку.
– Іди вже додому, бо ще трохи і доведеться тебе внизу на асфальті замальовувати.
Макар розсміявся і пустився до виходу, але, відчинивши двері, знову повернувся до дівчини.
– Не забудь щось смачного мені прихопити. Я уже скучив за вашими з сестрою кулінарними шедеврами. Тільки не сип туди битого скла, Пташко, - закивав дразливо бровами на її злостивий погляд і швидко сховався за дверима.
