Пам'ятай мене таким - Хелена Власенко

– Знаєш, я не збирався цього тобі казати, - пролунав у темряві тихий шепіт, - бо це нікому з нас не потрібно, але… Вже сам факт… що я зустрів ту, якій готовий таке говорити - дивовижний. Знаю, що більше нікому не скажу цих слів. Тому хоч так, хоча б в простір, але дозволю собі насолодитися зізнанням в тому, чого ніколи в житті навіть близько не відчував, - мовчазна пауза приреченості, щемливий дотик губ до маківки і ледь чутний шепіт душі. - Я люблю тебе.

Хвилина суцільної тишини і раптом дівчинка в його обіймах заворушилась. Він насторожено застиг. Вона сонно пробурмотіла питання, про чого він не спить, а потім взялася підніматись в туалет. Макар полегшено зітхнув - не чула. 

Дарина швидко заховалась у ванній. Долоні дико тремтіли і ледь вдалось зачинити двері. Відкрила в крані воду на повну потужність, згинаючись навпіл і сповзаючи до підлоги від скаженого, безумного болю. 

Краще б вона спала…

На ранок, тільки обрій взявся сірим, Макар встав з ліжка. Потрібно було. І так дозволив собі забагато того, чого не вартий був. Вона мовчала і просто спостерігала, як він одягається. Випалена, виснажена душа впала в апатію. Ловила останні миті його рухів і поведінки, в якій любила все: від того, як він застібав ґудзики сорочки і до того, як брав своїми красивими пальцями з тумби телефон, вмикав і уважно вдивлявся в екран. Пробурмотів щось про те, що від Міші багато пропущених.

– До речі, - перервав її завислу увагу тихим голосом. - Це тобі, - простягнув їй невеликий білий конверт.

– Що це? - спитала байдуже.

– Подивишся потім, - всміхнувся невесело. Присів перед нею навпочіпки. Взяв холодні пальчики в свої долоні і притулився чолом. Мучились одну пекельно безмежну хвилину. Підняв чорноволосу голову, і пройняв її бездиханну своєю приреченою синявою.  - Я мушу йти. Відпусти мене.

Потім простягнув долоню і торкнувся блідої щоки. Вона заплющила важкі повіки і просто кивнула, розчиняючись в останній ласці його ніжного дотику. Він розірвав до безумства щемку близькість, встав і зробив крок назад. Глянув востаннє і за мить його на квартирі уже не було. Дарина сиділа мертва нутром. Не могла поворухнутись. 

Раптом останній спалах життя боляче зажеврів всередині. Вона зірвалась з ліжка і побігла до вітальні шукати свій телефон. Знайшла. Довго думала, що написати. Набирала і стирала. Зрештою надіслала:

“Цей рік з тобою найщасливіший в моєму житті і залишиться таким назавжди”

Сиділа і чекала, коли він побачить і прочитає, але дві сірі галочки ніяк не робились фіолетовими. Якийсь нестримний порив штовхнув вибігти на вулицю і востаннє обійняти його. Не думала. Зірвалась і побігла в коридор. Зійшла на другий поверх і задивилась у велике панорамне вікно, що виходило на майданчик перед домом. Побачила Макара. Він про щось розмовляв з Михайлом на півдорозі до свого авто. Серце стислось черговою порцією болю. Вона відійшла від вікна. Присіла і сперлась об стіну поряд. Два бажання боролись зараз в ній: скажена потреба ще хоча б раз обійняти його і дозволити піти, як він того просив або не мучити себе більше. Ще один раз. Один-єдиний. Більше ж такого собі не зможе дозволити. Відчай зірвав її на ноги і поніс сходами на перший поверх.

Та тільки ступня торкнулася рівної площі коридору, як земля під ногами здригнулася, наче від легкого землетрусу, а барабанні перетинки стис звук сильного вибуху. Вона не усвідомлювала свого шляху на вулицю. Несамовитий, агонізуючий страх перетворив тіло на огидну брилу безумства. 

Час зупинився. Вона заціпеніла в дверях і не усвідомлювала, не вірила і не пускала до себе бачене. Не вірила, що неподалік пекельним полум'ям палає його авто. А потім тишину ранку розсік надривний, моторошний жіночий крик. Крик, від якого кров холонула в жилах. 

Несвідомо понеслась туди. Жар від полум’я заставив відсахнутись. Впала на коліна і, до крові роздираючи пальці, шкрябала поверхню, рвала голосові зв’язки. Вмирала. Зникала. 

Хтось схопив її за плечі, намагаючись відтягнути назад. Глянула безумними очима.

– Скажи мені!!! - кричала несвоїм голосом, відбивалась, виривалась, божеволіла.

– Нема його більше, - вирок Міші вирвав з горла жахливий звук смертельної агонії і свідомість перестала реагувати, кидаючи дівчину в спасенне забуття.

***

За пів року справу з убивства Макара Яворського зам'яли - відклали в довгий ящик. Замовник так і не був знайдений, зрештою, як і виконавець. Не перша і не остання кримінальна розбірка. 

Приходили слідчі і до Дарини в клініку, куди вона потрапила з важким нервовим зривом. Щось розказували її опустілій оболонці, щось запитували в неї - в тої, якій кожен подих вартував зусиль і мріявся останнім. Пообіцяли прийти, коли поправиться, але наступної їхньої появи вона уже змушена була обдумувати відповіді. Отже, вони з Макаром провели ніч разом, нічого такого від нього не чула, бо майже не розмовляли і востаннє бачила його, коли він йшов до свого авто, а кому вигідна його смерть чи з ким останнім часом ворогував, вона не знала, бо в справи не вникала, а сам він не розповідав нічого підозрілого. Подальші розпитування перервав лікар, бачачи, що пацієнтка близька до критичного стану і нового зриву.

Дарина опинилася в пекельній реальності, в якій віднині змушена була жити, хотіла вона того чи ні. Обставини непереборної сили і важливіші її бажань заставляли розплющувати повіки і підніматись з ліжка, щоб продовжувати своє безпросвітне існування. Доводилося заново пристосовуватися, привчати себе до реальності, в якій середина твоя пуста, бо душа відтепер і назавжди глибоко під землею.