Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

***

Алісію корчило на холодній мармуровій підлозі. Її тіло трясло, наче його рвали на шматки зсередини. Вона задихалася, а магія виходила назовні у вигляді червоно-золотих іскор, що залишали сліди обпаленого каменю. Повітря в кімнаті наповнилося гірким запахом диму.

Аделія стояла біля неї, дивлячись на це холодними очима. Її обличчя залишалося непохитним, лише стиснуті вуста видавали напругу. Вона схрестила руки на грудях, спостерігаючи, як магія виривається з Алісії.

- Вона не впорається, — сухо промовила Аделія, її голос був крижаним. — Це зжерає її.

Амарія кинула на неї гнівний погляд, її очі палали обуренням.

- Справді? І це все, що ти скажеш? Вона наша сестра, а ти стоїш тут, наче це не стосується тебе.

- Паніка не допоможе, — Аделія стиснула зуби, не зводячи погляду з Алісії. — Хтось має залишатися спокійним.

- Спокійним? — Амарія пирхнула, її голос наповнився сарказмом. — Звісно, хто б сумнівався. Холодна й непохитна Аделія! Як ти схожа на матір!

Аделія різко обернулася, її очі блиснули гнівом. Слова Амарії кольнули її наче кинджалом.

- Досить, мала.

- Мала? — Амарія зухвало всміхнулася, схиливши голову набік. — Це ти так намагаєшся мене вмовити? Що далі? Відправиш спати без вечері?

- Веди себе відповідно, Амаріє. Зараз не час для дитячих витівок.

- А ти б могла хоч трохи показати, що тобі не байдуже! — Амарія стиснула кулаки. — Ти поводишся так, ніби вона вже мертва.

- Вона слабка, — голос Аделії залишався холодним, майже бездушним. — І якщо вона не витримає… ми не можемо собі дозволити слабкості.

- Як ти можеш так говорити? — Амарія зробила крок уперед, але магічна хвиля від Алісії відкинула її назад. Вона вдарилася об стіну, тихо вилаялася, стираючи кров з губи. — Дідько… Що з нею коїться?

Алісія раптом застигла, її тіло напружилося, а потім різко розслабилося. Очі залишалися відкритими, але їхній погляд став порожнім, холодним. Вона заговорила, але голос був чужим, глибшим і різкішим:

- Ти знайшла книгу?

Аделія і Амарія завмерли. На мить вони навіть перестали дихати, вражені цим голосом, який був зовсім не схожий на голос їхньої сестри.

- Алісіє? — Аделія зробила крок уперед, напружено вдивляючись в обличчя дівчини.

- Вона потрібна тобі, — голос став суворішим, а очі залишалися холодними, порожніми. — Часу дуже мало, я відчуваю, що скоро мене не стане. А ти не зможеш прийняти жертовний дар. Там описані ритуали.

- Що за… — Амарія подивилася на Аделію, її обличчя зблідло. — Вона говорить про себе в третій особі?

- Знайди її… — голос Алісії зірвався на шепіт, але від того він став ще страшнішим. — Вона має бути у моєму столі. Пройди обряди скоріше, через біль і втому, інакше…

Настала тиша. Важка, холодна, наче повітря витягнули з кімнати. Аделія відвела погляд, стиснувши кулаки так, що побіліли пальці.

- Це… це вона… — її голос тремтів, але вона швидко взяла себе в руки. — Це її голос. Мамин.

Амарія затремтіла, сльози блиснули в її очах, вона повернулась до мами, яка лежала непохитно. Ще не оговтавшись від смерті матері, вони на руках втрачають сестру. 

- Вона хоче, щоб ми знайшли книгу. Це може врятувати її, - промовила Аделія.

Амарія зітхнула, провела рукою по волоссю, обличчя втомлене, але рішуче.

- Добре. Я знайду цю кляту книгу. А ти… веди її до святилища Анісії.

- У те місце, куди могли ввійти тільки Лорани? — Аделія здивовано підняла брови.

- Саме туди, — Амарія випросталась, її очі загорілися рішучістю. — Якщо щось і може захистити її від цього… — вона кивнула на Алісію, яка продовжувала корчитись у судомах. — То це древня магія нашого роду.

Аделія кивнула, швидко приймаючи рішення.

- Тоді поспішай. У нас обмаль часу.

Амарія глянула на сестру, її губи скривилися в сумній посмішці.

- Не хвилюйся, холоднокровна Лівіанна номер два. Я знайду цю книгу, навіть якщо доведеться обшукати кожен куточок цього проклятого палацу.

Вона кинулася до прихованих дверей, не озираючись. Аделія залишилася наодинці з Алісією, її руки тремтіли, але вона швидко взяла себе в руки.

- Я не підведу тебе, — прошепотіла вона. — Я обіцяю.

Амарія пробиралася вузьким таємним проходом, обережно ступаючи, щоб не створити шуму. Стіни тут були старими, вкритими павутинням, а під ногами рипіли дерев’яні дошки. Вона знала ці коридори з дитинства, адже не раз тікала ними від няньок і мами. Але цього разу все було інакше.

Вона зупинилася біля потайних дверей, що вели до кабінету матері. Притулившись до холодного каменю, вона прислухалася. За стіною панувала тиша. Ні шурхоту паперу, ні кроків. Ніхто не працював за столом, де їхня мати часто засиджувалася допізна.

Амарія обережно натиснула на важіль, і стіна плавно відчинилася, випустивши її до кабінету. Вона зупинилася на мить, дивлячись на знайоме приміщення. Тут все залишилося, як і було: купи книг на полицях, сувої, перо, що застигло в чорнильниці. Лише тиша здавалася чужою.

- Ну що ж, — прошепотіла Амарія, зціпивши зуби, щоб не дати волю сльозам. — Якщо це врятує Алісію…

Вона почала шукати. Книги падали зі столу, сувої розгорталися, креслення розліталися по підлозі. Амарія лютувала, бо не знала, що саме шукати. Яка книга потрібна? Чому мати не сказала їй прямо?

- Ну де ж ти? — пробурмотіла вона, відкидаючи черговий том. — Мама завжди ховала важливі речі. Але куди цього разу?

Вона зупинилась та дивилась на масивний стіл, за яким мати писала листи й працювала над документами. Він був надто важким, щоб його посунути, і надто старим, щоб зламатися випадково. Амарія обвела його поглядом, шукаючи ознаки схованки.

На краю стільниці був ледь помітний візерунок, що повторювався. Амарія торкнулася його пальцями, і під ними щось клацнуло. Вона натиснула сильніше, і одна з панелей зісковзнула, відкриваючи таємний сховок, в якому і була стара книга. Обкладинка була потертою, неначе нею користувались більше сотні років. Колір книги був темним від часу, можливо колись ця книга була гарною, але зараз здавалась не примітною. Та Амарія знала, що мама б не заховала щось звичайне у такому сховку.