Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

- Є! — шепнула вона, її серце закалатало в грудях.

Але щойно її рука торкнулася книги, двері кабінету розчинилися. На порозі стояли Густав і Том. Густав був високим, із суворим поглядом, а в руці він крутив золоту монету, запускаючи її в повітря й ловлячи з неймовірною точністю. Том, як завжди, залишався в тіні, спостерігаючи, як хижак перед стрибком.

Амарія застигла, відчуваючи, як холодний піт стікає спиною. Її пальці мимоволі стиснулися на книзі, але вона не рухалася, намагаючись злитися з тінями.

- Цікаво, — задумливо промовив Густав, його голос був м’яким, майже шовковим. — Я завжди відчуваю, коли хтось порушує спокій цього місця.

Монета знову підлетіла вгору, відбиваючи світло, і він спритно схопив її пальцями.

- Амаріє… Ти повернулася, - промовив беземоційним голосом Густав.

- Таки не втратив нюх, старий лисе, - Амарія змусила себе зобразити криву посмішку.

Том примружився, його очі блиснули, але він не втрутився, залишаючись спостерігачем.

Густав повільно зайшов до кабінету, оглядаючи безлад, який вона влаштувала. Його погляд зупинився на розкритому сховку, і його посмішка стала ширшою, але холоднішою.

- Що ти шукаєш, дівчинко?

- А тобі яке діло? Просто перевіряю, чи нічого не змінилося після… всього цього, — вона зробила зусилля, щоб не відводити погляду, намагаючись зберегти саркастичний тон.

- О, справді? — Густав зробив ще один крок, і його обличчя стало хижим. — Я знаю тебе ще коли ти пішки під стіл ходила. Ти не вмієш брехати.

Рух був блискавичним. Густав схопив її за зап’ястя, викрутивши руку так, що книга випала на підлогу. Амарія скрикнула, намагаючись вирватися, але його хватка була залізною.

- Боляче! — просичала вона, але він лише сильніше стиснув пальці.

- Я замінив тобі батька, а ти нахабно крадеш у моєму кабінеті, — у його голосі була зміїна лагідність, від якої ставало моторошно.

Амарія різко підняла голову, її очі палали гнівом.

- Кабінет не твій і в мене був лише один батько. А те, що я його майже не пам’ятаю, не робить тебе татом. Ти лише брехливе гімно.

У кімнаті запанувала тиша. Том відкинувся на стіну, сховавши посмішку, наче насолоджувався виставою. Густав дивився на Амарію, і його обличчя було спотворене гнівом.

- Що ти сказала? — його голос затремтів від люті.

- Я сказала… — Амарія вирвала руку, зберігаючи зухвалу посмішку, хоча всередині все стискалося від страху. — Що ти — брехливе гімно. І це ніколи не зміниться.

В його очах спалахнув вогонь, а пальці знову потягнулися до її руки, але цього разу Амарія була готова. Вона зробила крок назад, наступила на книгу, швидко підняла її й відскочила до стіни.

- Ну ж бо, старий лисе, — кинула вона, її голос був гучнішим, ніж вона планувала. — Лови мене, якщо зможеш!

Вона різко підняла руку, і в повітрі забриніла волога. Магія води спалахнула навколо неї, утворюючи буремний водяний вихор. Струмені води закрутилися, огортаючи її фігуру, наче живі змії.

- Ви обидва такі повільні, що я встигаю заснути, — саркастично кинула вона, її очі блищали насмішкою. — Ну, бувайте. Не нудьгуйте без мене.

Вихор зімкнувся, і в ту ж мить Амарія зникла, наче розчинилася у воді. Краплі ще мить висіли у повітрі, а потім з гучним сплеском впали на підлогу.

- Чорт! — Густав вдарив кулаком по столу, спостерігаючи, як вода повільно стікає зі старого дерева. — Маленька змія…

Том вийшов із тіні, спостерігаючи за краплями, що залишилися після втечі Амарії. Його погляд був холодним і розважливим.

- Вона стає небезпечною. Як і її сестра.

Густав зловісно посміхнувся, стискаючи в руці золоту монету.

- Нехай втікає. Я знайду її. І тоді вона пошкодує, що кинула мені виклик.

Вода на підлозі зібралася в невеликий потічок і зникла в тріщині, залишаючи по собі лише легкий слід. Амарія вже була далеко, а Густав відчув, що втратив щось важливе… але ще не знав, наскільки.