Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Він виглядав так само витончено, як і меч: тонкі срібні лінії перепліталися, створюючи візерунок, схожий на стародавній символ. Камінь у центрі мерехтів, неначе відповідав моєму диханню.

Я здивовано подивилася на нього, потім на Огнеріса.

— Вражаюче, — видихнула я, не стримуючи посмішки.

Та раптом мене охопило щось більше, ніж просто подив.

Я не була сама.

Я відчула їх — своїх рідних.

Огнеріс, Амарія, Аделія… єдині, хто залишився в мене. Вони були тут, поруч, і навіть якщо світ розколеться, навіть якщо бар’єри падатимуть, я знала: ми разом.

Мені згадалася мати.

Її очі — зелені, як літня трава, сповнені мудрості й тепла. Її голос, коли вона навчала мене новому.

— Ти б пишалася нами, мамо, — прошепотіла я.

А потім я закрила очі.

Відчуття сили, що переповнювала мене, було новим, але я не злякалася. Я прийняла його.

Я зосередилася, слухала, як бар’єри дихають та відчула, де вони розриваються.

Я тягнулася до них, не руками, а серцем, волею, самою сутністю своєї магії.

І за мить шум стих.

Простір більше не тріщав. Бар’єри більше не ламалися.

Я відкрила очі.

Світ навколо був спокійним.

Ми вийшли назовні — і серце стислося від болю.

Світ змінився.

Руйнування простягалися, наскільки сягав погляд. Будівлі, що століттями стояли непорушно, були пошкоджені, деякі майже зруйновані. Земля була розколота, немов її розірвали велетенські кігті. Повітря тремтіло, насичене залишками магічного розлому.

Але найстрашніше було попереду.

Бар’єри.

Вони зупинились, але так, як повинні були. Тепер вони змістилися та охопили нові території, відгороджуючи нас від палацу. Їхнє мерехтіння нагадувало блискавки, що танцювали у повітрі, а їхній гул лунав у голові, ніби сам світ стогнав від болю.

Огнеріс стиснув кулаки.

— Якщо таке сталося з імперією… то що ж тоді з іншими королівствами? — його голос був глибоким, стривоженим.

Я мовчки дивилася на бар’єри, відчуваючи, як усередині щось стискається.

Я знала відповідь.

Вони розповзалися всюди.

Я згадала людей у різних куточках нашого світу — простих селян, воїнів, магів, дітей, які нічого не підозрювали. Якщо бар’єри продовжать розширюватися, вони не залишать від цього світу нічого.

— Вони небезпечні, — промовила я, і слова пролунали твердо, наче висічені на камені.

Усі різко обернулися до мене.

Амарія підняла брови. Аделія звузила очі. Огнеріс напружено дивився, ніби намагаючись зрозуміти, що я думаю.

— Їх потрібно знищити, — додала я.

І тепер усі погляди були прикути лише до мене.

Та нас чотирьох відволік гул, який доносився по той бік барʼєру. Гул, який заставляв, навіть землю здригатися…

Я знала, що це, а за мить мої очі підтвердили здогадку.

Армія імперії Септем, на чолі з Густавом та Томом, проти нас чотирьох…