Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Святилище Анісії Лоран було сховане серед скель, ніби природа сама оберігала його від непроханих гостей. Амарія стояла перед масивними воротами з каменю, вкритими стародавніми рунами, що ледь помітно світилися в сутінках. Вона обережно поклала руку на холодну поверхню, і символи засяяли яскравіше, немов впізнавши її. Двері важко відчинилися, відкриваючи вхід до древнього храму.

Всередині панувала дивовижна тиша. Простір був великим і майже порожнім, але повітря вібрувало від стародавньої магії. Стовпи, витесані зі світлого каменю, тягнулися до високої стелі, де мерехтіли вогники, схожі на зірки. Посередині зали був круглий вівтар, оточений знаками чотирьох стихій: полум’я, що танцювало над кам’яною чашею, водоспад, який вирував у мініатюрному басейні, вітер, що грав зі сріблястими стрічками, і коріння, що виростало прямо зі землі.

Аделія вже чекала біля вівтаря, поклавши Алісію на гладкий камінь. Обличчя Алісії було блідим, а тіло тряслося в конвульсіях. Її дихання було важким і уривчастим, а голос час від часу виходив чужим, наче говорила зовсім інша людина.

- Ти затрималась, мала, — різко кинула Аделія, але в її голосі відчувалося занепокоєння.

- Зате я схоже знайшла книгу, — Амарія саркастично посміхнулася. — А ти просто стояла й чекала.

- Я готувала обряд, — Аделія кивнула на вівтар. — Якщо не хочеш, щоб Алісія померла, починаймо.

Амарія кинула саркастичний погляд, але швидко підійшла до сестри. Вона відкрила старовинну книгу матері, сторінки якої були покриті складними обрядами. Їхні руки тремтіли, коли вони почали вимовляти стародавні слова, що відлунювали під склепіннями храму.

Вода з басейну піднялася в повітря, огортаючи Алісію ніжним серпанком. Амарія сконцентрувалась, направляючи магію води на очищення. Вона відчувала, як жертовний дар пручається, не бажаючи відпускати Алісію. Її обличчя спотворилося від болю, а крики розітнули повітря. 

- Щось не так, — прошепотіла Амарія, голос її тремтів.

- Продовжуй, — холодно відрізала Аделія, її очі блищали рішучістю. Вона підняла руки, і коріння зі святилища почало обвивати вівтар, захищаючи Алісію, намагаючись втримати її в реальності.

Алісія здригалася, її тіло конвульсивно вигиналося. 

- Тримайся, Лісо, — прошепотіла Амарія, сльози з’явилися на її очах. 

Вітер у храмі посилився, завиваючи й б’ючи у стовпи. Світло стихій почало тьмяніти, наче обряд поглинав надто багато енергії. 

- Вона помирає! — закричала Амарія, втрачаючи контроль над водою, яка розлилася по підлозі.

- Ні! — крикнула Аделія. Вона сконцентрувала свою силу, коріння стислося міцніше, але раптом зламалося, розсипаючись у порох.

Здавалося, що все втрачено. Світло стихій згасало, а обряд не діяв. Амарія відчула, як зникає її магія, залишаючи тільки пустоту й холодний страх.

- Ми не втратимо їх обох… - тихо прошепотіла Аделія.

Раптом вівтар засвітився яскравим світлом, так, що довелося прикрити очі. Здавалось, що сам храм прокинувся від давнього сну. Сила чотирьох стихій — вогню, води, повітря і землі — об’єдналася у яскравий потік енергії, що пронизав Алісію. Вона застогнала, а її тіло піднялося над вівтарем, оточене сяючими спіралями.

Світло стало таким яскравим, що сестри мимоволі відступили. Потужний вибух магії відкинув їх до стін храму, збивши з ніг. Стовпи захиталися, але встояли.

Коли світло нарешті згасло, в залі запанувала тиша. Алісія лежала на вівтарі, її обличчя було спокійним, а дихання рівним. Здавалося, що вона мирно спала.

- Що… що це було? — прошепотіла Амарія, важко піднімаючись.

- Я не знаю, — відповіла Аделія, вдивляючись в обличчя сестри. — Але це врятувало її.

Вони підійшли до Алісії, відчуваючи, як магія святилища вщухає, повертаючись до звичного спокою. Сила чотирьох стихій об’єдналася, пробуджуючи щось глибоко в серці Алісії. Щось, що могло змінити все.

***

Біле місто простягалося в нескінченність. Я йшла вулицями, які здавалися однаковими, порожніми й безмовними. Лише вітер тихо шепотів, ніби згадуючи давні історії. Я не знала, де я, але відчувала, що це місце важливе.

Попереду, на перетині доріг, стояла жінка. Її постать була стрункою й гордою, а зелені очі виблискували, ніби крізь них проходили самі часи. Її волосся було темним, як ніч, але передні пасма були срібними та спадали двома м’якими хвилями, обрамляючи обличчя з чіткими й виразними рисами. Вона виглядала велично й недосяжно, як статуя, що ожила.

Я наблизилася, відчуваючи, як серце калатає в грудях.

- Перепрошую, — наважилася я, намагаючись приборкати тремтіння в голосі. — Ви не знаєте, де ми?

Жінка посміхнулася. В її усмішці була загадка, стародавня й глибока, як саме буття.

- Хіба це важливо? — її голос лунав мелодійно, ніби вітер грав на струнах часу.

Я збентежено кліпнула.

- А ви хто?

- Хіба не впізнала? — в її голосі пролунав легкий сміх. — Я Анісія Лоран.

Світ навколо ніби похитнувся.

- Анісія… Лоран? — я відчула, як холодний піт виступив на чолі. 

Це було неможливо. Анісія Лоран була засновницею імперії, творчинею барʼєрів, але ж вона…

- Може, я померла? — я глянула на свої руки, намагаючись переконатися, що ще існую.

Анісія мовчки спостерігала за мною з загадковою посмішкою. 

- Це реальність чи лише в моїй голові? — я намагалася зібрати думки.

Анісія знову посміхнулася, і її зелені очі засяяли.

- Це в твоїй голові, але хто сказав, що це не реальність?

Я зробила крок назад, відчуваючи, як думки заплутуються. Я не знала, що відповісти. Це місце відчувалося настільки справжнім… Я вдихнула, відчувши повітря — воно було прохолодним, свіжим, реальним.

- Ви… ви дійсно та сама Анісія Лоран? Та, що створила бар’єри? Заснувала імперію?

- Та сама, — підтвердила вона, дивлячись кудись у далечінь. Її погляд був важким, сповненим спогадів. — І бар’єри, і імперія — все це було колись моїм. Але я навіть не уявляла, якою ціною вони дістануться моїм нащадкам.