Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Кімната матері була наповнена важким, застиглим повітрям. Свічки на столі мерехтіли, кидаючи тіні на бліде обличчя жінки, що лежала на ліжку. Вона виглядала ще слабшою, ніж учора, її зелені очі— колись яскраві та пронизливі— зараз здавалися потьмянілими.

Я хотіла відвернути увагу Густава та Тома, щоб пробратись до кабінету матері та знайти ту кляту книгу, але вирішила, що мама важливіша за якусь книгу. 

Я відчула, як холод пробігся по спині.

- Ще трохи… і все… — прошепотіла вона, ледь повертаючи голову в мій бік.

Ні.

Я стиснула пальці в кулаки й швидко підійшла ближче.

- Я врятую тебе, — сказала я впевнено, хоча всередині мене все кричало, що часу обмаль. - Варіон володіє магією зцілення, він допоможе! Мам, я впевнена…

- Щоб зцілитися від жертовного дару потрібно знищити барʼєри… - відповіла вона якось відчужено.

Мати довго й уважно дивилася на мене, ніби зважуючи щось у своїй свідомості.

- Ти знайшла книгу? - промовила вона наче змирилась зі своєю долею.

Я зніяковіла.

- Ні.

Її вираз обличчя змінився. Від слабкості не залишилося й сліду — лише роздратування, глибоке, справжнє.

- Алісія, вона потрібна тобі, — її голос став різкішим. - Часу дуже мало, я відчуваю, що скоро мене не стане. А ти не зможеш прийняти жертовний дар. Там описані ритуали.

Я зробила крок назад, відчуваючи, як напруження всередині наростає.

- Яка мені зараз різниця до книги?! — майже вигукнула я. — Тобі погано, а ми говоримо про якусь книгу!

Мати не звернула уваги на мої слова.

- Знайди її… — її голос зірвався на шепіт. — Вона має бути у моєму столі. Пройди обряди скоріше, через біль і втому, інакше…

Вона замовкла.

Кімната занурилася в тривожну тишу. Але це тривало недовго.

Я завмерла.

Зі стін почали долинати дивні звуки.

Спершу ледь чутні — наче легкий скрип дерева чи шорох кроків у далекому коридорі. Але вони ставали все голоснішими.

Це дивно! Цього не могло бути.

Я знала про таємні проходи в стінах цього палацу. Але крім мене — ніхто не повинен був знати.

Серце забилося швидше.

Щось було не так.

Я зробила крок назад, моя рука вже тягнулася до кинджала.

Різкий звук — і двері з таємного проходу відчинилися.

Я не думала. В ту ж мить метнула кинджал у темряву.

Лезо зіткнулося з невидимою перешкодою — дерев’яна магічна стіна, що раптово з’явилася між мною і незнайомцем. Хтось активував її.

Я відчула прилив люті.

І саме тоді за стіною з’явилися вони.

Амарія та Аделія.

Мої сестри.

- Ой, які ми агресивні, — саркастично протягнула Амарія, спираючись на стіну й посміхаючись. — Так вітаєш родичів?

Аделія не сказала ні слова. Вона лише швидко обійшла мене та присіла біля матері, беручи її за руку.

- Думала я кинула тебе? - запитала Амарія та лукаво посміхнулась.

- Було щось таке, - посміхнулась у відповідь. Я була дуже рада бачити сестер.

А потім Амарія опустила голову та важко зітхнула. 

- Барʼєри не стабільні, було важко припливти під ними, особливо для Аделії.

Старша сестра навіть оком не змигнула, вона гладила маму по руці і не звертала увагу на балачки. 

Мати тяжко видихнула й посміхнулася блідими губами.

- Ось і усі вдома, — тихо промовила вона, її голос лунав якось остаточно. — Але вже надто пізно…

Пізно для чого?

Я сіла біля її ліжка, слідом за мною й Амарія. 

Це був момент, якого я боялася, якого відчайдушно не хотіла приймати. У кімнаті було тихо, лише слабке потріскування свічок і приглушене дихання матері порушували цю крихку тишу.

Вона перевела на нас погляд— один за одним, ніби намагаючись запам’ятати кожну з нас до найменшої деталі. Її очі були втомленими, але в них світилася дивна ніжність.

- Ви всі такі різні, — прошепотіла вона, її голос ледь долинав до нас. — Та все ж… такі схожі.

Амарія стиснула її руку другу.

- Мамо…

Мати легенько покивала, ніби просила не говорити зайвого.

- Я знаю, що ви думаєте про мене, — сказала вона. — Я знаю, що ви бачили мене холодною, суворою… Але…

Я завмерла.

- Але я завжди хотіла для вас лише одного— щастя, — її погляд зупинився на мені, ніби очікуючи, чи зможу я це прийняти.

Щастя.

Я не знала, що відповісти. Все життя я бачила в ній імператрицю, правительку, жінку, яку боялися, а не матір. Але зараз, у цю мить, її слова звучали так щиро, що в мене защеміло в грудях.

- Я не завжди була правильною матір’ю, — продовжила вона, її пальці легенько торкнулися руки Аделії. — Я робила вибір не як жінка, не як мати… а як імператриця.

Аделія нахилилася ближче, її очі блищали від сліз.

- Я ніколи не сумнівалася, що ти нас любиш…

Мати слабко посміхнулася.

- І все ж… я не мала права забирати у тебе свободу, Алісіє, - вона перевела погляд на мене.

Моє серце стиснулося.

- Не говори так… — сказала я, але вона лиш похитала головою.

- Слухайте мене, дівчатка… — її голос став ледь чутним. — Світ, що ви успадкуєте, буде жорстоким. Він завжди буде випробовувати вас. Але ви не повинні дозволити йому зробити вас жорстокими у відповідь.

Я глибоко вдихнула, відчуваючи, як щось всередині мене ламається.

- Пам’ятайте… не сила робить вас великими, а те, як ви її використовуєте.

Вона закрила очі. Її подих був неглибоким, майже нечутним.

- Ви повинні триматися разом… — прошепотіла вона востаннє. — Лише разом…

Її руки повільно сповзли з долонь Амарії та Аделії.

І все стихло.

Тиша.

Глибока, задушлива, всепоглинаюча.

Я не одразу зрозуміла, що сталося. Всі ці хвилини здавалися вічністю— її голос ще лунав у моїй голові, її слова ще висіли у повітрі. Але щось змінилося.

Я взяла її за руку. Вона була холодна.

- Мамо?

Жодної відповіді.

Поруч Амарія завмерла, її очі широко розкрилися, ніби вона відмовлялася вірити в те, що відбувається. Аделія стиснула губи, її плечі затремтіли, але вона не дозволяла собі видати жодного звуку.