Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Я прокинулася різко, ніби мене щось смикнуло назад у реальність. Тіло ламало від болю, а очі лише бачили дивну та знайому камʼяну стелю. Підвівшись, побачила, що оточена знаками чотирьох стихій, а сама ж я сиділа на круглому вівтарі.

Святилище Анісії Лоран.  

Напів темрява була пронизана приглушеними голосами. Щось було не так.

Я прислухалася.

— Хто ти і як увійшов? — різкий голос Аделії пролунав, як удар кинджала.

Я підвелася, і серце тривожно закалатало. Амарія стояла поруч із нею, стискаючи магію води у руці, її очі спалахували небезпечним світлом. А перед ними, в тіні входу, стояв не високий чоловік із рудим волоссям.

Я знала його.

Розпізнала, навіть крізь тьмяне світло і напружену атмосферу.

— Знайомтеся, це наш брат, — мій голос вирвався назовні, перш ніж хтось встиг зробити щось непоправне.

Повітря стало важким, як перед грозою.

Огнеріс застиг. Його очі розширилися, а в погляді з’явилося змішане здивування, сумнів і щось ще, що я не могла одразу розгадати.

— Що? — він ніби не повірив у те, що почув.

Аделія та Амарія перезирнулися, а я ступила вперед, намагаючись не показувати, як шалено б’ється моє серце.

– Лотіанна Лоран, наша тітка, – я глянула на своїх сестер та стала поруч.  — Це мати Огнеріса, та не я мала тобі розказати це… але вже, як є.

Обличчя Огнеріса змінювалось щосекунди, спочатку напружене, потім здивоване і врешті розлючене.

— Як ти тут опинився? – вирішила витягти його з думок та це спрацювало.

Огнеріс важко зітхнув і провів рукою по волоссю. Зрозумів, що зараз не час говорити та думати про сімейні проблеми.

— Порталами. Твій залицяльник допоміг, – відповів він.

Я завмерла на мить. Варіон?

Аделія одразу ж напружилася.

— Хто він?

— А ти хіба не знала, що наша сестра затьмарила розум ворогу імперії? – видала смішок Амарія.

– То ти з Варіоном? – Аделія дивилась на мене дивним поглядом, я не змогла зрозуміти чи вона здивована чи зла.

Я закотила очі, стримуючи бажання відповісти щось у відповідь. Не зараз.

– То, якими саме порталами? – звернулась до двоюрідного брата.

— В королівстві Іра створили портал, — продовжив Огнеріс, ніби йому самому було важко все це осмислити. — Він, звісно, експериментальний, але переніс мене. Спочатку в замок. Довелося добряче побігати… — він криво усміхнувся, але одразу ж посерйознішав. — А потім мене наче тягнуло сюди. Але я думаю, що скоро сюди прийдуть, адже вислизнути я зміг надто легко.

Його слова змусили мене замислитися. Густав хоче дізнатися де я, ну, що ж його чекає сюрприз і не один.

Та зараз це не мало значення.

Я вдивилася в Огнеріса уважніше, розгадуючи власні емоції. Радість. Полегшення. Здивування. Я не думала, що колись назву його братом, але зараз не могла уявити інакше.

— Рада тебе бачити, брате, – посміхнулась до нього.

Огнеріс трохи напружився, але потім ледь помітно кивнув.

— Поясни мені, що це за місце?

Амарія повільно усміхнулася, схрестивши руки на грудях та почала пояснювати.

— А це, мій новоспечений родичу, місце, де померла твоя пра-, і ще багато разів пра-бабка. Сюди можуть потрапити лише Лорани. І як ти розумієш…

Вона нахилила голову, ніби насолоджуючись моментом.

— Ти — частина сім’ї імператорів.

Огнеріс різко вдихнув. Його обличчя зблідло, наче в його голові лише щойно дійшло, що він благородної крові.

А я лише спостерігала за ним, розуміючи, що його життя ніколи не буде таким, як раніше.

Та зненацька повітря затремтіло.

Спочатку це був тихий тріск, схожий на далекий звук розламаної гілки. Але потім він став голоснішим, немов сам простір почав рватися на частини.

Я відчула це всім тілом.

Бар’єри.

Вони відгукувалися у мені, наче живі, наче щось у мені резонувало разом із ними. Це був не просто звук — це був поклик, тривожний і вимогливий.

— Це… — прошепотіла я, але не встигла закінчити.

Усередині мене щось заворушилося, пульсуючи гарячими хвилями, які розходилися в грудях. Я знала, що це. Знала, що маю зупинити це, поки не стало запізно.

Не роздумуючи, я кинулася до книги.

Вона була єдиною ниткою, що зв’язувала мене з відповідями, єдиною підказкою, яку я мала. Я схопила її, розгортаючи на першій-ліпшій сторінці. Потім перегорнула ще одну. Ще одну.

Порожнеча.

Слова були, але не ті, що мені потрібні. Жодного пояснення. Жодної вказівки, що робити далі.

— Нічого! — в розпачі я різко зачинила книгу.

Тріск у повітрі ставав все голоснішим. Я відчувала, як щось у світі змінюється. Як межі, що тримали його, починають хитатися.

— Можливо, ця сила всередині тебе, — раптом промовила Аделія.

Я підвела голову й зустрілася з її серйозним поглядом.

— Тому мама обрала саме тебе, а не одну з нас.

Її слова вдарили по мені сильніше, ніж будь-який удар.

Я завжди думала, що жертовний дар ліг на мене випадково. Що це був просто нещасний збіг обставин. Але що як… ні?

Що як вона знала?

Що як у мені справді було щось більше?

Я зробила глибокий вдих, намагаючись упоратися з хаосом у голові. Тріщини в просторі ширилися. Бар’єри продовжували кликати мене.

Я мала щось зробити.

Зараз!

Огнеріс зробив крок уперед, його погляд був серйозним, зосередженим.

— Я не знаю, чи допоможу… але, — він витягнув меч. – Я забрав його у того майстра, до якого ми з тобою ходили…

Моє дихання перехопило.

Це була не просто зброя — це був витвір мистецтва. Лезо, виточене з темного металу, відсвічувало сріблястим блиском, наче увібрало в себе зоряне небо. Руків’я, оздоблене старовинними візерунками, нагадувало сплетіння лози, а в центрі сяяв камінь кольору полум’я, немов у самому мечі жила прихована міць.

Мені хотілося торкнутися його, відчути, чи справді цей меч особливий.

Я простягнула руку.

Щойно мої пальці торкнулися холодного металу, сталося щось неймовірне.

Меч засвітився тонким сріблястим сяйвом, і перш ніж я встигла зреагувати, лезо почало звужуватися, змінюватися, ніби жива істота. Метал м’яко ковзнув по моїй руці, огортаючи зап’ястя, і за мить меч зник… залишивши по собі елегантний браслет.