Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Земля задрижала, і з-під наших ніг виросли кам’яні стовпи, що здійнялися до неба, підштовхуючи стихії ще вище. 

І останній штрих…

Повітря закружляло навколо нас у шаленому вихорі, піднімаючи пил і іскри, змішуючи всі елементи в єдиному потоці сили.

Небо розкололося від гуркоту. Потік стихій зімкнувся над нами, обертаючись у гігантському спіралі, що сягала самих небес. Вогонь палав у самому серці, обвиваючись водою, що переливалася сріблястим сяйвом. Земля тримала їх міцним каркасом, а повітря несло вгору, до самої вершини світу.

Це було красиво й жахливо водночас. Ми стояли в епіцентрі шаленого вихору, наші сили перепліталися, створюючи нову магію — чисту, древню, непідвладну нікому.

Я відчула, як щось змінюється. Світ завмер. І тоді — вибух світла розірвав небо.

Вибух стихій відкинув всіх назад, і ми злетіли в повітря, перш ніж важко вдаритися об землю. Світ завихорився перед очима, але часу приходити до тями не було. Навколо вже лунали вигуки, брязкіт зброї й гуркіт магії. Битва почалася.

Я рвонула на ноги й доторкнулася до браслета на зап’ясті. Він нагрівся від моєї магії, й за мить на долоні з’явився меч — тонкий, наче лезо блискавки, з руків’ям, яке здавалося продовженням моєї руки.

Перший нападник кинувся на мене з глухим криком. Я змахнула мечем, і різкий порив вітру збив його з ніг. Інший змах — і з-під моїх чобіт вихопилося полум’я, змушуючи нападників відступити. Я кружляла між ними, мов вихор, відчуваючи, як вогонь і повітря переплітаються в мені, перетворюючись на зброю.

Поруч Амарія сміялася трохи божевільно, граючись зі своїми супротивниками, наче кішка з мишами. Вона розмахувала руками, й вода збиралася в тугі струмені, збиваючи ворогів із ніг, заливаючи їм обличчя, змушуючи задихатися. Один воїн замахнувся на неї мечем, але вона лише клацнула пальцями, й навколо його ніг зімкнулася водяна пастка, збиваючи його з рівноваги.

Аделія стояла, міцно впершись ногами в землю, і здавалася непохитною, як сама скеля. Вона змахнула рукою — і з-під землі виросли кам’яні стовпи, відкидаючи нападників назад. Кожен її рух змушував ґрунт тремтіти, розколюватися, створюючи пастки для ворогів.

Огнеріс метався полем бою, наче вогняний вихор. Його кулаки палали, кожен удар залишав за собою сліди обпеченої броні й зруйнованої зброї. Він ревів від люті, його полум’я відкидало ворогів назад, а земля під ногами плавилася від його сили.

І серед усього цього хаосу я побачила Варіона. Він різко зірвав із себе шолом, і чорне волосся розвіялося вітром. Його очі блиснули, і він із розмаху врізався в ряди нападників, створюючи портали просто у повітрі, щоб уникати ударів і раптово з’являтися за спинами ворогів.

Ще декілька воїнів познімали шоломи і під гучний наказ Варіона, вони почали допомогати нам, завдаючи ударів та використовуючи магію порталів. 

Я побачила, як один з нападників перетворився в попіл, лише від одного дотику Варіона. Стало моторошно та в той момент Варіон наче відчувши на собі мій погляд, підвів очі та навіть здалеку побачила, як його очі зблиснули синім вогнем та він зненацька кудись зник. 

Що він задумав? Та зараз не час копатися в його голові.

Армія була сильною та я відчувала, що всі потрохи втрачали сили. 

Мої руки стискали меч, і я відчула, як у мені здіймається полум’я. 

Моя головна ціль Густав, який разом з Томом ще на початку битви, дали армії воїнів дорогу, а самі стояли позаду, наче насолоджуючись боєм без правил. 

Наші з ними погляди пересіклись. Густав хижо посміхнувся, явно задоволений видовищем. 

— Я зітру цю посмішку з твого обличчя, навіть, якщо доведеться загинути самій, — прошепотіла я. 

Ця битва ще далеко не закінчена.