Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Він здригнувся, ніби я вирвала його зі стану глибокої задуми. Повільно обернувся, і я вловила ледь помітну тінь усмішки, яка промайнула по його губах, перш ніж зникнути.

— Де всі? — запитала, зрозумівши, що жарт до кінця не оцінений. 

— Пішли на розвідку, — холодно відповів він. 

Він злиться і я в цьому впевнена. Я б також злилась на його місці, і навряд би стала допомогати після такого. Але він тут, він поруч…

— Люксорія, Аврітія, Іра та Ацидія на нашому боці, — сказав він без жодних передмов. Його голос був низьким, спокійним, але в ньому вловлювалася напруга. — Поки ти спала, вони відправили королівські кораблі. Скоро їхнє військо буде тут.

Я сіла, відчуваючи, як біль у м’язах відступає перед хвилею полегшення й тривоги водночас.

— А Супербія? — запитала я, уважно вдивляючись у його обличчя.

Варіон підійшов ближче. Він затримав погляд на мені й тихо сказав:

— Супербія завжди на твоєму боці. Навіть якщо ти проти неї.

Я видихнула, не втримавшись від легкої посмішки.

— Нам варто поговорити… — я піднялась та зустріла його погляд. — Про те, що сталося.

Він нахилив голову, і я помітила, як його очі заграли вогниками, сповнені спогадами.

— Хочеш повторити? 

Я закотила очі й зітхнула.

— Я не про це, а про те, що підставила тебе, — ковтнула повітря, намагаючись підібрати слова. — Я ж бачу, ти злишся через це.

Він напружився, а його ідеальні вилиці злегка заграли. І все ж він мовчав. 

Зненацька очі Варіона звузилися, і раптом він різко ступив уперед, перш ніж я встигла щось сказати. Його руки міцно обхопили мене, притискаючи до себе так близько, що я відчула, як шалено калатає його серце.

— Варіон… — я ледь прошепотіла, спантеличена його раптовими діями. 

Його дотики були гарячими, майже обпікаючими. Я відчувала, як напружені його м’язи, як він стримує щось, чого я не могла зрозуміти. Його пальці міцно стисли тканину на моїй спині, наче він боявся мене відпустити.

Мені було… приємно. Але водночас щось було не так.

— Що сталося? — я спробувала трохи відсторонитися, але він утримав мене, нахилившись ближче. Його губи опинилися біля мого вуха, а дихання було важким і глибоким.

— Ми тут не самі, — прошепотів він, і холодний страх прокотився моїм хребтом.

Я затамувала подих. Його рука обережно опустилася на руків’я меча, що висів на поясі, а погляд ковзнув у темряву за моєю спиною. Моє серце закалатало ще швидше.

— Хто? — ледве чутно запитала я.

Варіон лише міцніше притиснув мене до себе, змушуючи слухати тишу, яка раптом здалася надто гучною.