Імперія обіцянок та гріхів - Кері Блек

Повітря було важким, наче сама земля затамувала подих. Я стояла на краю цього нового світу, який тепер відкрився переді мною, і вдивлялася у дві постаті, що з’явилися з-за меж, а за ними ціле військо. Армія імперії.

— Алісія… — голос Густава змусив мене здригнутися. — Відкрий бар’єри.

Його очі зупинилися на Аделії. Він на мить зблід.

— Ти… Ти мертва.

— Очевидно, ні, — холодно відповіла Аделія, її голос був рівним, як лезо ножа.

Густав переводив погляд з неї на мене, ніби намагаючись осмислити те, що бачить. Поруч із ним стояв Том — мовчазний, але його очі блищали лихим блиском. Я відчула, як по спині пробіг холод.

— Алісія, — м’якше повторив Густав. — Ми не вороги. Ти потрібна нам, як і ми тобі. Ми знаємо політику семи королівств, а ти єдина, хто може контролювати барʼєри. Ми можемо правити цим світом разом. Тільки відкрий бар’єри.

Я стисла кулаки, відчуваючи жар у грудях. “Разом?” Чому в його словах завжди звучало це фальшиве тепло?

— О, чудово, — саркастично прошипіла Амарія. — Давай ще довіримо тобі ключі від дому й запросимо на вечерю, а хоча постривай ти і так вдерся в наш дім без дозволу. 

— Амаріє, — тихо промовила Аделія. — Обережніше. Вони хочуть саме цього, вивести нас із рівноваги.

Густав перевів погляд на мене, і я відчула, як серце калатає в грудях. Якщо я відкрию бар’єри, вони можуть знищити все, що я намагалася захистити, моїх сестер та Огнеріса, або ж ще гірше схопити їх, а потім шантажувати мене. Але якщо я не відкрию… Що вони зроблять тоді?

— У тебе є вибір, Алісіє, — сказав вітчим, нахиляючись трохи вперед. — Будь розумною.

Я мовчала. Обмірковувала кожен варіант. І знала: немає правильного вибору.

Я вдивлялася в ряди охоронців імперії. Вони стояли мовчазні, в темно зеленій формі з масивними шоломами, але напруга в повітрі була відчутна, наче струм, що пробігав по шкірі. Будь-якої миті вони могли напасти. Серце калатало, а думки плуталися.

Бар’єри треба знищити. Назавжди.

Я вдихнула глибоко й ще раз окинула поглядом ряди нападників. І тут… Моє серце пропустило удар. Під одним із шоломів, прикритим тінню, я побачила знайоме обличчя. Я навіть подумала, що бачу примару, але потім він ледь підняв очі, що завжди палали рішучістю та зустрілися поглядами.

Варіон.

Він ледь помітно кивнув мені, але не зняв шолома, зливаючись із тими, хто був готовий атакувати мене за наказом. У його погляді було щось більше, ніж просто згода. Це був знак.

Я відчула, як тепло розливається в грудях. Я не була сама.

Я вдихнула, відчуваючи, як у мені розгорається полум’я. Крок вперед — і всі погляди прикуто до мене. Густав зиркнув насторожено, але я не дала йому й слова вставити.

— Ви хочете, щоб я відкрила бар’єри? — мій голос лунав над натовпом, чіткий і впевнений. — Ні. Я знищу їх. Назавжди.

Густав рушив уперед, обличчя спотворила лють:

— Ти не розумієш, що кажеш! Без бар’єрів усе…

— Без бар’єрів, — перебила я. — Твоє правління нічого не варте.

Я повернулася до нападників, вдивляючись у кожне обличчя, зокрема — в того, чиї очі я впізнала. Варіон.

— Подивіться на свого «лідера», — голос лунав, мов грім. — Він ховався за бар’єрами, як за щитом. Ховався за спинами таких, як ви. Ховався за спідницею імператриці, поки знищував імʼя імперія! І тепер він хоче повернути все, як було? Повернути собі владу?

Я відчула, як слова падають на них важким каменем.

— Але без бар’єрів… у нього нічого немає. Жодної сили. Жодної влади. Лише страх. То чиїм наказам ви хочете слідувати? Того, хто ховається? Чи того, хто не боїться змінити світ?

Охоронці переглянулись. Тиша впала важкою ковдрою. У повітрі пахло грозою. Я відчула, як тремтить земля під ногами, і знала: вирішальний момент настав.

Я схопила Аделію та Амарію за руки, відчуваючи, як наші сили зливаються в одну. Повітря навколо затремтіло від напруги, а земля під ногами наче чекала на наш вибір.

— Ми повинні спрямувати силу вгору, — сказала я, зосереджуючись на жарі, що пульсував у моїх жилах.

Амарія пирхнула:

— Справді? І звідки ти це знаєш?

Я глянула їй у вічі й ледь всміхнулася:

— Імпровізую.

— О, чудово, — пробурмотіла вона, закочуючи очі.

— Це безвідповідально, — різко обірвала Аделія, її голос був холодним, наче камінь. — Ти навіть не уявляєш, які наслідки це може спричинити. Ми не можемо дозволити собі помилку!

Я зітхнула, розуміючи, що часу на суперечки нема. Стисла її руку міцніше й зустріла її докірливий погляд.

— Аделіє, я знаю. Але інколи… потрібно просто довіритися тому, що відчуваєш, як ти довірилась мамі, коли втекла та інсценувала смерть, як Амарія довірилась поклику моря та стала сиреною. І зараз я відчуваю, що це — наш єдиний шанс.

Вона стиснула губи, але не відступила. Я вдивлялася в її очі, шукаючи розуміння.

— Будь ласка, вір мені.

Вона мовчки кивнула.

— Коли ви це зробите, — промовив впевнений голос Огнеріса, який схоже вже зрозумів мій план і оголив свого вогняного меча. — Тікайте, я візьму їх на себе, я не дозволю нападати на моїх сестричок.

— Ти думаєш ми втечемо від битви? — Аделія підмигнула йому. 

— Нізащо! — підтвердила Амарія. 

— Вчотирьох проти цілої імперії, — з посмішкою, але також з дещицею безвиході промовила я, хоча ще є Варіон і це дає більше надії.

Магія вирувала навколо нас, наче дикий шторм, що рвався на волю. Я відчула, як жар вогню розгорається всередині мене, переплітаючись із легким подихом повітря, що кружляло навколо наших пальців. Аделія заплющила очі, і земля під нами завібрувала, наче відповідаючи на її заклик. Зі свистом піднялася вода, збираючись у прозорі стрічки, що вилися довкола наших фігур.

— Готові? — прошепотіла я, стискаючи їхні руки.

Амарія лише хмикнула, а Аделія мовчки кивнула. Ми спрямували силу вгору.

Вогонь вирвався першим — яскравий, сліпучий, наче саме сонце вибухнуло між нашими долонями. Він зірвався в небо, розриваючи повітря розпеченим подихом. Слідом за ним хлинула вода — чиста, холодна, несамовита, вона піднялася спіраллю, огортаючи вогонь блискучою завісою.