Українська література » Класика » Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Бурлака - Іван Карпенко-Карий
Си­дiр за­ми­ка две­рi.) Си­ди там! Ач, уку­сив за пальця, чис­та со­ба­ка!

Старшина. Те­пер тiлько Олек­су знай­ти - i дi­ло на­ше гу­де!


Сидip. А де ж вiн дi­неться? Знай­де­мо, мо­же, вже й ве­дуть.


Старшина. Хо­дiм, хлоп­цi, до ме­не, по тру­дах, я дам вам по чар­цi. На­то­ми­лись доб­ре. Я вже ду­мав - вип­ру­чається. Здо­ро­вий стра­шен­но. Де ж, од­вi­рок вир­вав ру­кою! I Ви­гу­ляв­ся ко­ло овець. Не­хай те­пер по­пос­тить. Ти, Си­до­ре, йо­го дог­ля­дай, по­ки я приїду з прий­ому, а там ми йо­му до­ро­гу най­де­мо.


Сидiр. Та вже будьте пев­нi!


Виходять. Па­руб­ки пе­ре­хо­дять кон i спi­ва­ють: "Ой чу­ма­че, чу­ма­че…"



ЯВА IX



Прiська штов­хає Пет­ра, а той опи­нається.


Прiська. Iди, iди! По­си­дiв у хо­лод­нiй, то ще хо­чеш по­си­дiть.


Петро. Та ме­нi тре­ба бу­ло Па­на­са знай­ти.


Прiська. Знаю я, яко­го Па­на­са! Чо­го ти вит­рi­щав очi на Iва­ни­ху?


Петро (смiється доб­ро­душ­но). Ну, та й дур­на ти, вра­жа ба­ба! Ска­за­но - ба­ба, та й го­дi! То­бi раз у раз на дум­цi пус­те! От хi­ба… Пус­ти, ме­нi тре­ба безп­ре­мiн­но Па­на­са най­ти, вiн ме­не шу­кав!


Прiська. Го­во­ри ко­му iн­чо­му, а я знаю те­бе, здо­ро­ва со­ба­ка! То­бi од­нiєї жiн­ки ма­ло!


Петро (обнi­ма Прiську). Ох ти, моя го­луб­ко!


Прiська (штов­хає Пет­ра). Та вiд­че­пись, ма­рю­ко!


Пет­ро. От на­пасть! Удень стар­ши­на, а вно­чi жiн­ка пiд ареш­том дер­жать.


Щезають.



ЯВА X



Трiщить вiк­но в хо­лод­нiй. По­тiм ви­па­да­ють дош­ки, i Па­нас ви­ла­зить.


Панас. О гос­по­ди ми­ло­серд­ний! Зро­ду та­ко­го со­ро­му не пе­ре­жи­вав, як оце прий­шлось на ста­рiсть! О, те­пер же або жив не бу­ду, або те­бе до­ко­наю! Зем­лею, не­бом i бо­гом зап­ри­ся­га­юсь, що мав би згнить в ост­ро­зi, а це то­бi, Ми­хай­ло, не прой­де да­рем­но!


Завiса.





ДIЯ ЧЕТВЕРТА



Волосне прав­ле­нiє.



ЯВА I



Писар (си­дить на зем­лi сон­ний, про­ти­рає очi i ог­ля­дається кру­гом). Оце так, у во­лос­тi i зас­нув. (Стог­не, пiд­нi­ма­ючись з зем­лi, i бе­реться за го­ло­ву.) А у го­ло­вi гу­де, то, єй-бо­гу, не­на­че вi­тер у ди­ма­рi! Учо­ра пе­ре­дав ку­тi ме­ду. Доб­ре, хоч ра­но про­ки­нув­ся, - нiх­то не ба­чив, що я тут ва­ляв­ся. Аж за сер­це смок­че, так по­га­но! (По­зi­хає i по­тя­гається.) А тут ще й ро­бо­ти до бi­са… Пос­ла­ли в го­род бу­ма­гу, щоб Бур­ла­ку ареш­ту­ва­ли i як без­паш­порт­но­го при­ве­ли. Оце сьогод­ня по­ви­нен. зiб­раться сход i пiд­пи­сать при­го­вор, щоб як Бур­ла­ку при­ве­дуть, то ми йо­го на­зад. Тре­ба пи­сать при­го­вор, по­ки що. Я так ду­маю, що Бур­ла­ка, як на­си­диться в ост­ро­зi, то укоськається i, хоч йо­го i вер­нуть, пе­рес­та­не лiз­ти у вi­чi. То­дi вп'ять ку­ри!.. По­га­но бу­де, як вiн там ус­пiв наб­ре­хать справ­ни­ко­вi! Тiлько ж Ка­зю­ка не по­ви­нен до­пус­тить, рас­по­ря­же­нiє здєла­но аку­рат­но!



ЯВА II



Сидiр (вхо­дить). А ви вже тут? Ра­ненько!


Писар. Бо тут i спав.


Сидiр. Нев­же!


Писар. Єй-бо­гу! Не тям­лю, як i ро­зiй­шли­ся!


Сидiр. Доб­ре смик­ну­ли!


Писар. А ви хi­ба мен­ше за ме­не?


Сидiр. Так хоч до­до­му до­тяг. Учо­ра стар­ши­на ка­зав, щоб ви­го­то­ви­ли при­го­вор за Бур­ла­ку, до схо­да. Ско­ро лю­ди поч­нуть зби­раться на сход. Я оце зно­ву де­ко­го пох­ме­ляв.


Писар (сi­да за стiл). Ру­ки так трем­тять, не­на­че про­пас­ни­ця тру­сить! (Бе­ре пе­ро.) Еге, й пе­ра не вдер­жиш! Нi, ма­буть, тре­ба про­пус­тить, бо та­ко­го тут нашк­ря­баю, що й сам опiс­ля не роз­бе­ру. (Чис­тить но­жич­ком пе­ро.) З тiєю ще ста­тис­тi­кою од­но не­щас­тя; тре­ба мер­щiй кiн­чать. (Кри­виться i бе­реться за го­ло­ву). Чи вас чор­ти­ки не ха­па­ють?


Сидiр. Ха­па­ли, та я вже пох­ме­лив­ся.


Писар. Так iдiть при­не­сiть мер­щiй, бо ме­нi тре­ба пи­сать, а тут ру­ки не сто­ять! Доб­ре, що вчо­ра на­пи­сав за Пет­ра до учи­те­лiв. А йо­му за­га­ду­ва­ли, щоб прий­шов?


Сидiр. Аяк­же, вiн по­ви­нен ско­ро прий­ти.


Писар. Тре­ба до схо­да йо­го вис­лать, щоб не мi­шав, бо як вiн є, то ба­га­то за ним тяг­не ру­ку. (Пе­ре­див­ляється бу­ма­ги.) Не сьогод­ня-завт­ра бу­де подт­верж­де­нiє вiд ста­но­во­го. Чо­го ж ви мне­тесь? Iдiть мер­щiй!


Сидiр. За­раз, за­раз! Тiлько по­киньте ви ту ста­тис­тi­ку, а пи­шiть, що нуж­нi­ше. (Ви­хо­дить.)



ЯВА III



Писар (сам). Ну, ко­ли ти тут бу­деш ро­бить? Раз поз раз i ока­зiя! Олек­су у мос­ка­лi зда­ли, то вдвох з стар­ши­ною чо­ти­ри днi i чо­ти­ри но­чi пи­ли. (Кру­тить ци­гар­ку.) Не­хай стар­ши­на на ра­до­щах: вiн, ста­рий ду­рень, i до­сi ду­ма, що Га­ля пi­де за нього за­мiж, як Олек­си не ста­не в се­лi, а вже я з якої ре­чi пив - сам не знаю. "Пий, - ка­же, - за те, що ро­зум­но при­ду­мав i зро­бив так, що Олек­са, ма­ючи вiльго­ту, пi­шов у мос­ка­лi". I пи­ли донське, аж у го­род їзди­ли! Та так був опух вiд пе­ре­пою, що як гля­нув до­ма у дзер­ка­ло - пе­ре­ля­кав­ся: див­люсь у дзер­ка­ло, а звiд­тiль ви­зи­ра со­ба­ка. Єй! Ог­ля­нув­ся кру­гом - со­ба­ки й у ха­тi не­ма. Ко­ли я гар­ненько при­див­лю­ся, аж то мiй вид на со­ба­чий пе­ре­вiв­ся. Пiс­ля то­го, ма­буть, днiв п'ять не пив, по­ки од­тух, i при­няв­ся був за ста­тис­тi­ку, а тут но­ва ока­зiя. Те­пер, чо­го доб­ро­го, зно­ву до со­ба­ки доп'єшся! (Бе­ре бу­ма­ги i чи­та то од­ну, то дру­гу, по­ка­зує вид, що не роз­би­ра. Од­каш­люється i зно­ву чи­та. Да­лi бе­ре що­ти.) Ози­мої пше­ни­цi по­сi­яно двiс­тi де­ся­тин. (Кла­де на що­тах двiс­тi.) Нi, пос­та­ви­мо сто п'ятде­сят… А як ска­жуть - ма­ло! Не­хай двiс­тi. (Щи­та.) Не ви­хо­дить iтог, хоть ска­зи­ся! (Одкла­да лист i бе­ре дру­гий.) З цiєю хвор­мою пi­дож­де­мо - на свi­жу пам'ять зроб­лю. (Бе­ре зно­ву лист i б'є по бу­ма­зi.) Оця ме­нi хвор­ма труд­на! По­зав­чо­ра муд­ро­вав, муд­ро­вав про фаб­ри­ки - на пре­ве­ли­ку си­лу склав. Та ще бог йо­го зна, як во­но бу­де: олiй­ни­цi не щи­тав, мо­же, i во­ни хваб­ри­ки? Го­ло­во­лом­не дi­ло, а на­вi­що во­но - i сам не знаю. То­рiк ста­но­вий ла­яв ме­не, що й опiз­нив­ся, i на­пу­тав ба­га­то, i як йо­го й не на-пу­таєш, ко­ли каж­дод­нев­но в го­ло­вi чме­лi гу­дуть. (Щи­та: ски­да те, що пок­лав, зно­ву щи­та.) Чо­го той Си­дiр ба­риться, - уже аж за пе­чiн­ку тяг­не! Як пох­ме­лиш­ся, на­че тро­хи по­ро­зум­нi­шаєш. (Щи­та.) Мужська по­ла дво­рян… Скiлько їх? (Кла­де на що­тах.) Трид­цять п'ять! Ну, а як бiльше або мен­ше? (Смiється.) Та не­хай iдуть та са­мi по­лi­чать. Трид­цять п'ять - так i бу­де! Женська по­ла…



ЯВА IV



Петро (вхо­дить). Здрас­туй­те вам та бо­же по­мо­жи!


Писар (здриг­нув­ся). Тьфу! Зля­кав! Не мi­шай, здi­лай ми­лость! Женська по­ла… Де ж во­на, та циф­ра? А бо­дай те­бе… Мi­ша­ють раз у раз… За­гу­бив… Женська пи­ла… женська по­ла… Чо­го то­бi тре­ба?


Петро. Хi­ба я знаю, чо­го пок­ли­ка­ли.


Писар. От ти

Відгуки про книгу Бурлака - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: