Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Драма в 5 дiях

ДIЄВI ЛЮДЕ

Михайло Ми­хай­ло­вич - во­лос­ний стар­ши­на.

Омельян Гри­го­ро­вич - пи­сар.

Сидiр - збiр­щик, при­бiч­ник стар­ши­ни.

Петро

Семен

Дiд

Микола

Павло - од­но­сельча­не.

1-й чоловік

2-й чоловік

3-й чоловік

4-й чоловік

Опанас - бур­ла­ка.

Олекса - мо­ло­дий па­ру­бок, йо­го пле­мен­ник.

Галя - Олек­си­на мо­ло­да.

Олена - сест­ра Олек­си.

Прiська - жiн­ка Пет­ро­ва.

Гершко - жид.

Поштар.

Громадяне, де­сят­ни­ки, па­руб­ки i дiв­ча­та.

ДIЯ ПЕРША

Волосне прав­ле­нiє. Стiл. За сто­лом си­дять Пи­сар, стар­ши­на, Герш­ко.

ЯВА I

Старшина. Хто ж то ба­зi­ка?

Гершко. Пер­вий - Пет­ро. Вiн ка­же, що за­мiсть то­го, щоб зап­ла­тить не­доїмку, - я з ва­ми в кум­па­нiї ку­по­вав у му­жи­кiв на гро­мадськi гро­шi хлiб бу­ду­ще­го уро­жаю з ве­ли­кою ус­туп­кою. Вред­ний зов­сiм чо­ло­вiк! I так все роз­ка­зує, на­че вiн там був. Де­кот­рi ха­зяїни по­ча­ли за­би­вать йо­му ба­ки, то вiн чуть не бив Дмит­ра.

Старшина. Не­хай со­бi че­шуть язи­ки! Со­ба­ка бре­ше, а вi­тер не­се. Що то во­ни щи­тать нас бу­дуть, чи як? Я їх по­щи­таю! А хо­лод­на на­що? По­ки що цi­на пiд­нi­меться, про­да­мо хлiб i бич­ки, то й гро­шi пок­ла­дем на своє мiс­це; от їм i ду­ля, хоч би й до на­чальства дiй­шло.

Гершко. Аби все бу­ло га­разд - ви луч­че знаєте.

Старшина. То-то. (Смiється.) Ти не ро­бiй, Герш­ку. Омельяне Гри­го­ро­ви­чу, що ви там за­пи­са­лись так i не слу­хаєте, що тут Герш­ко роз­ка­зує?

Писар. Тут ста­тис­тi­ка зов­сiм го­ло­ву за­мо­ро­чи­ла.

Старшина. По­киньте, по­щи­таємо свої дi­ла.

Писар. То їсть, хоч про­па­ди: од­но - ста­тис­тi­ка, а дру­гое - скоп­ле­нiє большое от­пис­ки.

Старшина. Бе­рiть що­ти. Кла­дiть. Ну, Герш­ку, ка­жи.

Гершко. За­раз. Я ку­пив ти­ся­чу пуд пше­ни­цi на розпис­ки. Скид­ки з пу­да двад­цять ко­пiй­ок про­ти цi­ни, яка бу­де во­се­ни, та про­цен­ту за те, що впе­ред дав гро­шi, з кож­них утрьох руб­лiв - мiр­ка жи­та або яч­ме­ню. За­пи­са­ли?

Писар. За­пи­сав.

Гершко. Те­пер роз­дав п'ятсот руб­лiв тим, що не схо­тi­ли хлi­ба про­да­вать пiд роз­пис­ки, i кож­ний ха­зяїн з трьох iруб­лiв при­нiс за про­цент мiр­ку пше­ни­цi або двi яч­ме­ню, що у ко­го бу­ло. Ок­рiм то­го, кож­ний ха­зяїн по­ви­нен од­ро­бить один день за ви­го­ду.

Старшина. Ну, це в роз­дiл не пi­де. Це вже моє щас­тя, тiлько ж у ме­не й бу­де що ро­бить! Цього ви не за­пи­суй­те в щот!

Писар. А скiлько ж яч­ме­ню i пше­ни­цi при­нес­ли?

Гершко. Це тре­ба по­ди­виться, я з со­бою за­пи­сок не брав.

Писар. Ну то так не до­щи­таєшся, це нас­то­яща ста­тис­тi­ка!

Гершко. Най­кра­ще хо­дiм до ме­не, ми там уд­вох i по­щи­таємось.

Старшина. Ай справ­дi.

Писар. Ну, а ста­тис­тi­ка? Ле­жа­ти­ме?

Гершко. По­ле­же, хi­ба так її за­раз i схо­пиш?

Писар. Та вам бай­ду­же, а ме­не ста­но­вий зно­ву бу­де ла­ять!

Старшина. Пус­те дi­ло. А ти, Герш­ку, все-та­ки нас­лу­хай­ся, що там гор­ла­та го­ло­та ба­зi­ка, хоч во­на i не страш? все ж луч­че, ко­ли знаєш. Те­пер, сла­ва бо­гу, страш­них не­має. Був тут у нас ми­тець бун­то­вать гро­ма­ду. О, то­дi по­га­но, а як Па­на­са не ста­ло, то хоч дех­то i де­ре гор­ло, але на бо нi­чо­го не тям­лять!

Гершко. Що ж то за пти­ця, той Па­нас?

Старшина. Не бiй­ся, йо­го тут не­ма: вiн де­сять лiт уже в Кри­му ча­ба­нує, нав­ряд чи й прий­де!

Гершко (смi­ючись). Не­хай йо­го там вов­ки з'їдять, ко­ли вiн страш­ний.

Писар. Та йди вже - мо­же, хоч гор­ло да­си про­мо­чи­ти, а то зов­сiм за­сох­ло. (Скла­да бу­ма­ги.) Ну й на­доїла ме­нi та ста­тис­тi­ка, ви не по­вi­ри­те! Че­рез неї i лиш­ню чар­ку вип'єш.

Виходять.

ЯВА II

Старшина (один). Ехе-хе! Дi­ла, дi­ла! Ко­ли-то ти їх по­кiн­чаєш? I усе є, бла­го­да­рить бо­га, а ще ма­ло! Що б то за­до­вольниться. От­же нi, та­ка вже пелька людська не­си­та. Дру­гу ти­ся­чу док­лав, а хлiб та скот про­дам, то з ба­ри­шiв зак­ла­ду тре­тю, i всi гро­шi гро­мадськi тре­ба здать у каз­на­чей­ст­во, щоб не ску­ша­ли. Ще щоб не пiй­маться! Хоч i не по­ка­зуєш ви­ду, що страш­но, а на ду­шi який­сь нес­по­кiй раз у раз: ну, як на­чальство до­вi­дається,що я на гро­мадськi гро­шi ба­ри­шую, про­па­де ба­га­то пра­цi! На­че аж лег­ше, як тiлько по­ду­маєш, що вер­неш гро­шi - i грi­хiв нi­яких! По­мо­жи бо­же! То­дi вже не бу­ду за­чi­пать ка­зен­них гро­шей. Оцей тiлько раз ко­ли б бла­го­по­луч­но… А тут ще дру­гий нес­по­кiй! Ну, що ти бу­деш ро­бить на свi­тi бо­жо­му? За­па­ла в око дiв­ка, тут є у бiд­ної вдо­ви - Га­лею про­зи­вається, - i ну­дюсь свi­том! Та вже ж ста­ра Ма­рiя не ска­зи­лась, щоб не вiд­да­ла своєї доч­ки за ме­не за­мiж. Та й дiв­чи­на ж! Чорт її знає, в ко­го во­на игу­ро­ди­лась та­ка хо­ро­ша! Там та­ка дiв­ка, що тiлько гля­не… А!.. Аж то­дi вже бу­ду за­до­вольне­ний, як вис­ва­таю Га­лю. Пос­лав оце Си­до­ра до ста­рої Ма­рiї - по­чуємо, що ска­же! Не ду­мав уже й же­ниться, а от роз­ба­га­тiв - гар­ної жiн­ки за­хо­тi­лось… Хто йо­го зна, ко­ли вже тi дi­ла по­кiн­чаю… Що ж це Си­до­ра так дов­го не­ма? (Заг­ля­да у вiк­но.) Здається, вiн iде. Аж трем­тю: що то вiн ска­же?

ЯВА III

Входить Си­дiр.

Сидiр. А я ду­мав, що ще зас­та­ну до­ма, та за­хо­див до вас.

Старшина. Ну що, ба­чив?

Сидiр. Та чи ви знаєте, що Па­рас­ка про­вi­да­ла якось, що ви сва­таєтесь, там ре­пе­тує - ма­ло не вис­ко­чи­ла на ха­ту.

Старшина. А не­хай їй бiс, тiй Па­рас­цi, - об­рид­ла вже во­на ме­нi! Ка­жи, що Га­ля, чи сог­лас­на?

Сидiр. Та де там вам сог­лас­на, не хо­че: в нього є вже, ка­же, Па­рас­ка.

Старшина. Та що ти ме­нi з Па­рас­кою лi­зеш у вi­чi? Хi­ба я з нею вiн­ча­ний, чи як? Ти дi­ло ме­нi ка­жи.

Сидiр. Не хо­че в од­ну ду­шу: ли­сий, ка­же, ста­рий!

Старшина. Тю на її батька! Який же я ста­рий? Ад­же ж не­хай при­рiв­няє до ме­не яко­го па­руб­ка, чи спра­виться зо мною?

Сидiр. Ко­ли ж, ба­чи­те, дiв­чи­на во­на ду­же мо­ло­да, кра­си­ва, то де вже їй iти за­мiж за вас.

Старшина. А чо­му ж i не йти! Яка ж ро­зум­на дiв­ка не пi­де за ба­га­то­го ха­зяїна, хоч би й не­мо­ло­до­го?

Сидiр. От ба­чи­те, а во­на ка­же: яка ро­зум­на дiв­ка пi­де, хоч би й за ба­га­то­го, та за ста­ро­го.

Старшина. Чи не бре­шеш ти?

Сидiр. I, єй-бо­гу, прав­ду вам ка­жу, не хо­че: й ру­ка­ми, й но­га­ми бри­кається. Ма­ти ка­же, що во­на ко­хається з Олек­сою Жу­па­нен­ком, а при­му­сить її, ка­же,