Бурлака - Іван Карпенко-Карий

ка­же? За­раз йо­го в стан! Не­хай ко­ней ме­нi зап­ря­га­ють, я сам поїду. (До гро­ма­ди). Сьогод­ня схо­ду не бу­де! Ху! (Бе­реться за го­ло­ву). Вiн ареш­то­ва­ний, не пус­кай­те йо­го. (Ви­хо­дить у во­лость, взяв­шись за го­ло­ву.)

Писар (чу­хає по­ти­ли­цю). От то­бi i ста­тис­тi­ка!

Дехто з гро­ма­ди роз­хо­диться.

Бурлака (до пи­са­ря). Чо­го ж стоїш? Пи­ши бу­ма­гу! (До гро­ма­ди). А вам ска­жу, що як ви не по­щи­таєте во­лость, то ба­га­то своєї ху­до­би не до­щи­таєтесь! Ач зло­дю­га, ку­ди по­вер­та! Схо­ду не бу­де, бо п'яних ба­га­то! Ос­кор­би­ли йо­го, що по­щи­тать хо­тять! Не схо­ваєшся, го­луб­чи­ку, вiд ме­не! По­ба­чи­мо, як ти Олек­су у мос­ка­лi вiд­да­си, я й до справ­ни­ка, i до гу­бер­на­то­ра дос­туп­люсь. А ви мов­чiть, по­ки вiн поїсть вас всiх! (Iде.)

Старшина (вис­ка­кує на га­чок i кри­чить). Що ви йо­го пус­ти­ли, вiзьмiть йо­го, вiн ареш­то­ва­ний!

Бурлака (обер­тається). Чор­та пух­ло­го вiзьмеш!

Писар. Не­ожи­дан­ний хви­нал!

Завiса.

ДIЯ ТРЕТЯ

Улиця. Впра­во во­лос­ний бу­ди­нок - з то­го бо­ку, де хо­лод­на. В хо­лод­нiй ви­ла­ма­но вiк­но. Зда­ле­ку чуть ве­сiльну му­зи­ку.

ЯВА I

Бурлака. Бо­же мiй, бо­же! Як то важ­ко жить на свi­тi. А че­рез що во­но й важ­ко, як не че­рез са­мих лю­дей. За­мiсть то­го, щоб лю­бить од­но­му дру­го­го, як бра­там слiд, во­ни один про­тiв дру­го­го во­ро­гу­ють i го­то­вi в лож­цi во­ди уто­пить то­го, хто ста­не урi­кать їх за неп­ра­вед­не жит­тя! (Мов­чить.) От, ду­мав, до­жи­ву вi­ка спо­кiй­но, а те­пер при­хо­диться зно­ву во­ювать! Не мож­на ж, не мож­на схи­ляться пе­ред та­ким су­пос­та­том, як Ми­хай­ло. До яко­го стра­ху до­вiв лю­дей: нiх­то не хо­че вез­ти ме­не в го­род, зна­ючи, що я поїду жа­лу­ваться на­чальству на стар­ши­ну! Шу­кав Пет­ра, мо­же, цей чи не по­ве­зе: вiн смi­ли­вi­щий вiд дру­гих; ска­за­ли, що пi­шов на ве­сiл­ля. Пi­ду i я ту­ди. А як i Пет­ро по­боїться? То­дi пiш­ки мах­ну. Тре­ба пос­пi­шать, бо за­па­ку­ють хлоп­ця, - то­дi вер­тать з мос­ка­лiв труд­нi­ще бу­де. Я ж то­бi, Ми­хай­ло, по­ка­жу, як згну­щаться! Дос­тав у п'яно­го Та­ра­са два при­го­во­ра фальши­вих. На обох при­го­во­рах по­мер­ших ха­зяїнiв за­пи­са­но бiльше, нiж жи­вих. Що там за го­мiн? Вiк­но ви­ла­ма­но у хо­лод­нiй! Мо­же, Олек­са втiк? Доб­ре б бу­ло - i йо­го вiзьму з со­бою. (Ви­хо­дить.)

ЯВА II

Старшина, Си­дiр i чо­ти­ри де­сят­ни­ки ви­хо­дять з хо­лод­ної i ог­ля­да­ють ви­ла­ма­не вiк­но.

Старшина. От то­бi як­раз i всте­рег­ли Олек­су!

Сидiр. Чор­ти йо­го батька знає, як вiн ви­ла­мав це вiк­но!

Десятник. Здо­ро­ва, бi­со­ва тiнь, на­пер, то во­но й ви­лiз­ло.

Старшина. Ти завж­ди так гля­диш. Аж до­сад­но, їй-бо­гу! Те­пер вiн з Бур­ла­кою, пев­но, уже поїхав в го­род! От то­бi й про­па­ла спра­ва, а!..

Сидiр. Та хто ж йо­го знав, що та­ке скоїться.

Старшина. Хто знав, хто знав!.. Тре­ба бу­ло знать. Ти ж знав, що Пет­ро си­дiв у хо­лод­нiй, то вже ж вiн роз­ка­зав Олек­сi про Бур­ла­ку, а пле­мен­ник та­кий, як i дядько, роз­би­ша­ка по­ду­ха­лий, от i втiк! Що ж те­пер ро­бить?

Сидip. Та що ро­бить?.. А ди­вiться - он ма­ячить: то ж Бур­ла­ка по­тяг на ве­сiл­ля!

Старшина (приг­ля­дається). Так, вiн. (Так, щоб де­сят­ни­ки не чу­ли). А Га­ля на ве­сiл­лi?

Сидiр. Там i во­на, тан­цює з па­руб­ка­ми; я оце звiд­тi­ля прий­шов. Па­нас їй ду­ху на­дає, щоб не жу­ри­лась; вiн усiм роз­ка­зує, що Олек­са не пi­де у мос­ка­лi.

Старшина (зiтх­нув­ши). Ну, то ще по­ба­чи­мо. По­ки хвалько нах­ва­литься, то будько на­бу­деться! I чо­го ти не за­ареш­ту­вав йо­го на схо­дi? Те­пер муд­руй.

Сидiр. Еге, чо­го? Доб­ре вам ка­зать - чо­го! Хi­ба ви не знаєте? Вiн так роз­па­лив­ся, що до нього страш­но бу­ло й прис­ту­пить.

Старшина. Отож-то бо й бi­да, що ти смi­ли­вий тiлько, як тре­ба Пет­ра або ко­го ще смир­нi­що­го взять, а як прийшло­ся Бур­ла­ку, то й тпру.

Сидiр. Ну й чуд­но ви роз­ка­зуєте! А як­би тьопнув кiл­ком чи ка­ме­нем по го­ло­вi? У ме­не ж дi­ти є!

Старшина. Ма­буть, ме­нi са­мо­му тре­ба прий­няться за нього, бо ти нi­чо­го не зро­биш, тiлько хва­литься умiєш та со­вi­ти да­вать! Роз­бе­ри дi­ло: як тiлько ми сьогод­ня не за­ареш­туємо Бур­ла­ку, то вiн завт­ра бу­де у воїнсько­му при-сутст­вiю, - то­дi за Олек­су спе­че­мо ра­ка, бо йо­го не прий­муть, вiн до­ка­же, що вiльгот­ний. А тiлько вiн виг­ра цю спра­ву, то­дi пи­ши усе про­па­ло. От то­бi од­но, а дру­ге - пи­сар со­вi­тує дер­жать йо­го пiд ареш­том, по­ки при­го­во­ра не зро­би­мо вис­лать Бур­ла­ку зов­сiм з се­ла. Те­пер вiн не по­ки­не нас, по­ки сво­го не доб'ється. То й не­хай по­си­дить, а при­го­вор, - i гай­да! Бач, хар­пак, во­лость щи­тать за­хо­тiв, скрiзь йо­му дi­ло!

Сидiр. А так, так! Йо­го тре­ба десь дiть, вiн не тiлько щи­тать во­лость, а пiд­би­вав гро­ма­ду, щоб дру­го­го стар­ши­ну виб­ра­ли, я сам чув!

Старшина. Та ти ме­нi не ка­жи, я йо­го знаю доб­ре, - збiр­щи­ком при ньому був, - як со­ба­ка на сi­нi: сам не їсть i дру­го­му не дає. Вред­ний iрод, а як уда­риться оце до на­чальства, то й Ка­зю­ка не по­мо­же. Ка­зю­ку, ка­жуть, чорт пiд­ки­нув йо­го ма­те­рi за­мiсть нас­то­ящої ди­ти­ни, кот­ру ба­ба за­бу­ла пе­рех­рес­тить, як во­но ро­ди­лось, а ди­ти­ну взяв до се­бе; ну, а Бур­ла­ка з дi­да-пра­дi­да нак­ла­да з чор­та­ми, то ще хто йо­го зна, кот­рий пе­ре­ва­же.

Сидiр. На бi­со­во­го ж батька за­чi­па­ли? Зра­зу тре­ба бу­ло з ним за­ми­рить. А все че­рез ко­го? Че­рез дiв­ку…

Старшина. Си­до­ре, знай же честь. То­бi тiлько доз­воль за стiл, то ти й на стiл… Щоб я, на­чальник, та ди­вив­ся в ру­ки Бур­ла­цi, а не дiж­де! Який би я то­дi був стар­ши­на, хто б ме­не бо­яв­ся, всi б зна­ли: що Бур­ла­ка ска­же, так i бу­де.

Сидiр. Ро­бiть, як знаєте, ви - го­ло­ва.

Старшина. От­же, слу­хай сю­ди: Бур­ла­ка на тiм бо­цi, на ве­сiл­лi, то вiн не­ми­ну­че бу­де йти цiєю ву­ли­цею на­зад.

Сидiр. Я вже до­га­ду­юсь: ви хо­че­те тут Па­на­са зла­пать? Єй-бо­гу, Ми­хай­ло Ми­хай­ло­ви­чу, страш­но до нього пiдс­ту­пать, - смер­то­убiй­ст­во бу­де!

Старшина. Та й дур­ний же ти, а ще хва­лиш­ся ро­зу­мом!

Сидiр. Ну, то ка­жiть ви, що при­ду­ма­ли, бо, ви­хо­дить, я не до­га­ду­юсь.

Старшина. Вiн пi­де спать п'яненький, а ми на­зир­цi за ним та сон­но­го йо­го зв'яже­мо - i у хо­лод­ну, не­хай по­си­дить, по­ки Олек­су зда­мо у мос­ка­лi; а там - вi­дер де­сять го­рiл­ки, по­ба­ла­каємо з гро­ма­дою, зро­би­мо при­го­вор i пош­ле­мо Бур­ла­ку по­дальш вiд­цi­ля, - не­хай там во­лость щи­та чи, про ме­не, хоч i стар­ши­ною бу­де! Тя­миш? Де то­бi! А ми вся­ку ре­зо­лю­цiю вже з пи­са­рем пок­ла­ли.

Сидiр. От, го­ло­ва, так го­ло­ва! Ну, не­хай хто дру­гий муд-рi­ше