Українська література » Класика » Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Читаємо онлайн Бурлака - Іван Карпенко-Карий
у ост­рог!

Писар. А об­роч­нi гро­шi де? Хi­ба не знаєте! Як при­сi­ка­ються за­раз, що то­дi бу­де, де їх вiзьмеш?


Сидiр. Та не ля­кай­те, ну вас к бi­су! Не­на­че ма­ленькi, хi­ба пер­ви­на! Ко­ли б тiлько стар­ши­на сьогод­ня вер­нув­ся, щоб на­завт­ра в го­род до Ка­зю­ки поїхать, а там вже дi­ло по­вер­нуть…


Писар. А де ж стар­ши­на?


Сидiр. Ка­зав учо­ра, що ра­ненько поїде на ба­зар у Ма­зу­рiв­ку. Пi­ду ли­шень я оце до­вi­да­юсь, чи не приїхав стар­ши­на. (Ви­хо­дить.)



ЯВА VII



Писар (один). Нi, скiн­чу ста­тис­тi­ку та й в одс­тав­ку! Цей Бур­ла­ка - чо­ло­вiк не­пев­ний. Олек­су вже вер­нув. Те­пе­ра, як гро­ма­да дiз­нається, що вiн Олек­су вер­нув, за­раз на йо­го сто­ро­ну по­вер­неться, по­ба­че, що мож­на во­ювать, а тут ще й об­роч­них гро­шей не­ма!! Що Ка­зю­ка зро­бе? Хi­ба дi­ло до вес­ни за­тяг­не, по­ба­чи­мо! Черк­нем при­го­вор! (Бе­ре бу­ма­гу й пи­ше, на­пи­сав­шiї тро­хи, чи­та, пер­ше ти­хо, а по­тiм го­лос­но.) "Одно­се­лець наш Афа­на­сий Зин­чен­ко, возв­ра­тив­шись з бро­дяж­ни­чест­ва, де про­быв бо­лее двад­ца­ти го­дов, пос­то­ян­но пре­да­ет­ся пьянству и разв­ра­ту, а з та­ко­во­го по­во­ду бун­ту­ет об­щест­во, чи­нит оби­ды стар­шим, нев­зи­рая на зва­ние…" Здається, доб­ре. (Зно­ву пи­ше.)



ЯВА VIII



Входить про­во­жа­тии з па­ли­цею i бу­ма­гою в ру­ках.


Провожатий. Здрас­туй­те.


Писар (не слу­ха йо­го i не ба­чить. Чи­та). "По та­ко­вым пры­чы­нам, а рав­но при­ни­мая во вни­ма­ние не­исп­ра­ви­мость Зин­чен­ка, при­го­во­ри­ли: вы­ше­упо­мя­ну­то­го Афа­на­сия Зин­чен­ка, как ис­пор­чен­но­го, не­исп­ра­ви­мо­го, разв­рат­но­го и по­роч­но­го чле­на об­щест­ва на­ше­го, быв­ше­го од­наж­ды под следст­ви­ем, ко­то­рый мо­жет иметь па­губ­ное вли­яние на сво­их од­но­сельчан, - вы­се­лить в Си­бирь, для ка­ко­вой на­доб­нос­ти и пе­ре­дать его в рас­по­ря­же­ние пра­ви­тельства, при­няв все из­держ­ки на об­щест­вен­ный счет. При­го­вор сей предс­та­вить на ут­верж­де­ние в крестьянское при­сутст­вие, а до то­го оно­го Афа­на­сия Зин­чен­ка, по при­во­де его из бро­дя­жест­ва, в ко­то­ром он вновь сос­то­ит, да­бы он не скрыл­ся, со­дер­жать под арес­том при во­лост­ном прав­ле­нии". Ну, сла­ва бо­гу, од­ною ро­бо­тою мен­ше! (Гля­нув­ши на про­во­жа­то­го.) А то­бi чо­го тре­ба?


Провожатий по­дає бу­ма­гу.


(Прочитавши бу­ма­гу.) Як­раз пос­пiв: при­го­вор го­тов, i Бур­ла­ку при­ве­ли! От ра­дий бу­де стар­ши­на! Де ж ареш­тант?


Провожатий. Не­ма.


Писар. Як не­ма? Це ж бу­ма­га, що вiн преп­ро­вож­дається за стро­гим ка­ра­улом? (Чи­та.) "Преп­ро­вож­дать и наб­лю­дать, да­бы арес­тант в пу­ти сле­до­ва­ния или во вре­мя ноч­ле­га не мог учи­нить по­бе­га".


Провожатий. Та вiн i не бiг, а так пi­шов со­бi, та й го­дi.


Писар. Так ти йо­го пус­тив?



ЯВА ІХ



Сидiр (вхо­дить). Ну, сла­ва бо­гу, приїхав Ми­хай­ло Ми­хай­ло­вич! Якось не так страш­но, як вiн до­ма, а то ви ме­не зов­сiм пе­ре­ля­ка­ли ти­ми гас­пидськи­ми бу­ма­га­ми. За­раз i стар­ши­на iде за мною.


Писар. От вам но­ва за­кус­ка!


Сидiр (три­вож­но). А що там та­ке?


Писар. Ось, ба­чи­те що! (По­ка­зує бу­ма­гу.)


Сидiр. Та бо­га ви бiй­тесь, ка­жiть мер­щiй, що там та­ке, хi­ба я гра­мот­ний, що ви ме­нi бу­ма­гу ти­каєте!


Писар. Па­нас з до­ро­ги втiк! Оце й Про­во­жа­тий.


Сидiр. О!? Так ти та­кий, го­луб­чи­ку, сто­рож? Як же ти смiв пус­тить ареш­тан­та?


Провожатий. Хi­ба я йо­го пус­кав?


Сидiр. А хто ж йо­го пус­тив?



ЯВА Х



Старшина (вхо­дить). Ко­го пус­тив?


Сидiр. Па­на­са.


Старшина. Хто?


Писар. Оцей чо­ло­вiк.


Старшина. Га?.. Що?.. Вiн пус­тив Па­на­са?! За­ку­вать йо­го в кан­да­ли! Пе­реб­рить го­ло­ву йо­му! Ма­ло… Убить йо­го як со­ба­ку! Бач, як слу­жать об­щест­ву! Ти знаєш, ко­го пус­тив? Знаєш? Роз­бiй­ни­ка ви­пус­тив, вiн у нас в Си­бiр приго­во­ре­ний. (До пи­са­ря.) Пи­шiть про­то­кол.


Писар сi­да пи­сать.


Сидiр. Пи­шiть, Омельян Гри­го­ро­вич! -


Писар. Та вiд­че­пiться!


Провожатий. А на­вi­що ж роз­бiй­ни­ка по­си­ла­ють з од­ним чо­ло­вi­ком? На та­ко­го ареш­тан­та i п'ятьох ма­ло! Що я йо­му зроб­лю, ко­ли вiн як­би за­ги­лив ме­не по по­ти­ли­цi, то, ма­буть, би i до завтрього не до­жив.


Старшина. Хоч би вiн i убив те­бе, то ти не смiв йо­го пус­кать; ку­ди вiн, ту­ди й ти!


Сидiр. Ку­ди вiн, ту­ди i ти!


Провожатий. Я йо­му ка­жу: хо­дiм, дя­дюш­ка, у во­лость, - а вiн i не слу­ха. "Iди, - ка­же, - ко­ли то­бi тре­ба, я там нi­чо­го не за­був", - та й пi­шов со­бi дру­гою до­ро­гою убiк.


Старшина. Не­хай iде, а ти по­ви­нен на­зир­цi за ним.


Сидiр. За ним на­зир­цi.


Старшина (до Си­до­ра). Не мi­шай­ся!


Провожатий. Я за ним. Вiн ка­же: "По­кинь луч­че ме­не, я до­до­му шлях знаю i сам прий­ду. А щоб ме­не во­ди­ли як ареш­тан­та - не при­вик!"


Старшина. А ти зля­кав­ся та мер­щiй навтьоки!


Провожатий. Зля­ка­ли­ся б i ви та­ко­го чо­ло­вi­ка. Вiн ог­ля­нув­ся та й ка­же: "Iди ж, iди, чо­ло­вi­че, пря­мо у во­лость, i я ту­ди прий­ду!" Та так цiї сло­ва ска­зав, що, ме­нi здається, i ви б пос­лу­ха­ли!


Старшина (до пи­са­ря). Пи­шiть все оце в про­то­кол! А ти, Си­до­ре, бi­жи, поз­ви сю­ди де­сяцьких та ще вiзьми чо­ло­вi­ка п'ять з доб­ри­ми кiл­ка­ми. Те­пер я ба­чу, що вiн не хо­тiв без­чес­тя, щоб йо­го, та­ко­го хо­роб­ро­го ли­ца­ря, при­ве­ли, а не­за­ба­ром i сам бу­де! Пев­но, що вiн пi­де за­раз до Га­лi з звiст­кою, що Олек­су ви­пус­тять; а ми йо­го там i зв'яже­мо за­раз та в ареш­тантську, а завт­ра з при­го­во­ром в ост­рог. Не­хай не гвал­тує, iро­дiв син! Отут вiн ме­нi си­дить! Та ззи­вай лю­дей на сход. (Заг­ля­да до пи­са­ря в бу­ма­гу.) А при­го­вор го­тов?


Писар (не пiд­нi­ма го­ло­ви). Го­то­вий.


Старшина (по­ка­зує на про­во­жа­то­го). Вiн вам не ну­жен?


Писар (пи­ше). Нi.


Старшина (до Си­до­ра). Од­ве­ди йо­го в хо­лод­ну, а сам бi­жи ззи­вай де­сяцьких i по­ня­тих, та лю­дей на сход, що во­ни ба­ряться?!


Сидiр. За­раз. Знаєте що? Я зай­ду з людьми в ши­нок та дам їм по доб­рiй чар­цi, так во­ни бу­дуть смi­ли­вi­iцi, як прий­деться з тим iро­дом во­ювать, бо вiн же так не здасться, хi­ба ви йо­го не знаєте?


Старшина. Доб­ре, доб­ре! Ро­зум­но при­га­дав. Ве­ди ж оцього дур­ня в хо­лод­ну.


Сидiр (до про­во­жа­то­го). Хо­дiм!


Провожатий. Зми­луй­тесь, гос­по­дин стар­ши­на! За вi­що ж ви хо­че­те за­на­пас­тить ме­не? Хi­ба ж я ви­нен, що ме­не од­но­го пос­ла­ли про­во­жа­тим з роз­бiй­ни­ком?



ЯВА XI



Панас ти­хо вхо­дить i стоїть бi­ля две­рей.


Старшина. От ми зми­луємся! Пус­тив ареш­тан­та, те­пер сам бу­деш ареш­тант i за­мiсть йо­го в Си­бiр пi­деш!


Провожатий. По­ми­луй­те, за вi­що ж?


Старшина (до Си­до­ра). Ве­ди йо­го! Не пус­кай ареш­тан­тiв!


Бурлака. Вiн ареш­тан­та не впус­тив, ось то­бi i ареш­тант!


На хви­ли­ну кар­ти­на: стар­ши­на, по­чув­ши Па­на­сiв го­лос, по­вер­тається до нього i мов онi­мiв; пи­сар ско­чив з стiльця, зва­лив ш,оти, а Си­дiр, од­хи­лив­шись, не­на­че на нього хто за­мах­нув­ся, хут­ко ви­хо­дить.


Полякались, не­чес­ти­вi! За вi­що ти хо­чеш чо­ло­вi­ка са­до­вить? Вiд злос­тi,

Відгуки про книгу Бурлака - Іван Карпенко-Карий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: