Бурлака - Іван Карпенко-Карий

Петро. Я. Що тут за дi­ло та­ке?

Писар. На те­бе учи­тель жа­лiв­ся, ка­зав, що ти тре­бу­вав вив­чить твою со­ба­ку в шко­лi, то­дi бу­деш пла­тить гро­шi на шко­лу.

Петро. Ну так що ж, що ка­зав? Ве­ли­ке ца­бе ваш учи­тель! А за вi­що я бу­ду да­рем­но гро­шi пла­тить? Мо­же, це й не на шко­лу, - по­чiм я знаю? Хi­ба ви кни­ги нам по­ка­зуєте.

Писар. Ти, Пет­ре, не вчись у Па­на­са, бо й то­бi те бу­де, що йо­му.

Петро. За вi­що? От яку обi­ду зро­бив учи­те­ле­вi! Я ж i не йо­му ка­зав, а Си­до­ро­вi! Та де ж - лi­зе та й лi­зе в вi­чi: да­вай гро­шi на шко­лу! А я йо­му й ка­жу: не дам, бо в ме­не дi­тей не­має в шко­лi, не­хай, ка­жу, той дає, чиї дi­ти в шко­лi вчаться, а як хо­че­те, ка­жу, з ме­не гро­шi пра­вить, то не­хай учи­тель вив­чить мо­го со­ба­ку Га­ра­па чи­тать i пи­сать, од­на­ко­во у ме­не дi­тей не­ма. Ото тiльки всього й ка­зав, для шут­ки. Який ве­ли­кий грiх!

Писар. Бо й ве­ли­кий! Як ти мiг ска­зать, щоб учи­тель вчив твою со­ба­ку там, де хрис­ти­янськi дi­ти вчаться? Те­пер он яка то­бi по­ку­та: вiзьмеш оцю бу­ма­гу i пi­деш з нею до всiх учи­те­лiв. Не­хай про­чи­та­ють її i роз­пи­шуться, що ти в них був.

Петро. Що ж то за бу­ма­га? Мо­же, ще вся­кий учи­тель штов­ха­на ме­нi дасть, як про­чи­та її!

Писар (бе­ре бу­ма­гу i чи­та). Слу­хай: "Гос­по­дам учи­те­лям и учи­тельни­цам. Во­лост­ное прав­ле­ние про­сыть по­кор­ней­ше вас, гг. учы­те­ля и учы­тельны­ци, розъясныть по­сы­ла­емо­му при сем крестьяни­ну Пет­ру Чер­во­нен­ку, как долж­но об­ра­щаться крестьяни­ну к на­род­ным учи­те­лям, и учи­тельни­цам, и шко­лам, ибо доз­во­ли­тельно ли вы­ра­же­ние его, Чер­во­нен­ка, про­тив учи­те­ля в том, что сельския влас­ти по­нуж­да­ли его, Чер­во­нен­ка, к пла­те­жу на шко­лу ок­ла­да по раз­верст­ке об­щест­ва, то Чер­во­нен­ко вы­ра­жал­ся про­тив чес­ти на­род­ных учи­те­лей, как не име­ет де­тей, то го­во­рит: пусть учи­тель вы­учит мою со­ба­ку чи­тать и пи­сать в той шко­ле, где обу­ча­ют­ся крестьянски ди­ты, и тог­да только он сог­ла­сит­ся пла­тить по­вин­нос­ти на сельскую шко­лу, как не име­ет де­тей, не имев­ши де­тей, то во­лост­ное прав­ле­ние пред­по­ла­га­ет луч­ше ид­ти ему са­мо­му в шко­лу и учиться гра­мо­те, а не ос­корб­лять тем на­род­ных учи­те­лей, ибо хо­тя со­бак и обу­ча­ют, но не та­кие учи­те­ля и не в на­род­ных шко­лах, и бо­лее то­го, что со­ба­ки гра­мо­те пи­сать и чи­тать вы­учить нельзя, то разъясни­те ему, гг. учи­те­ля и учи­тельни­цы, суть де­ла, как он дол­жен об­ра­щаться к учи­те­лям и на­род­ным шко­лам, не ос­корб­ляя та­ко­вых сво­ими вы­ра­же­ни­ями". (Дає бу­ма­гу Пет­ро­вi.) На та iди здо­ров, бо ме­нi нi­ко­ли.

Петро. Що ж во­но та­ке, я нi­чо­го не роз­бе­ру! То це во­лость хо­че ме­не в шко­лу од­дать, чи що?

Писар. Та нi. Пi­деш до учи­те­лiв, во­ни з те­бе пог­лу­зу­ють тро­хи, - тя­миш?

Петро. А як не пi­ти?

Писар. То в хо­лод­ну зап­ре­мо.

Петро. А бо­дай те­бе! I так гiр­ко жить, а тут ще па­ни­чiв учи­те­ля­ми по­на­да­ва­ли! Бiй­ся за нього i по­за очi що-не­будь ка­зать! (Взяв бу­ма­гу.) Тре­ба по­вi­сить, бi­со­вої па­ри, Га­ра­па, а то че­рез нього хо­ди те­пер, а все Си­дiр, це вже Си­дiр, це вже йо­го мас­ло!

ЯВА V

Сидiр (з пляш­кою). А цей чо­го тут?

Петро. Хо­тiв був то­бi реб­ра по­лi­чить, та нi­ко­ли - пi­ду до учи­те­лiв, мо­же, по­ро­зум­нi­щаю. Про­щай­те! (Iду­чи.) А тiї, Си­до­ре, за брех­нi своєю смер­тю не вмреш. (Вий­шов.)

Сидiр. Ти не ду­же…

Писар. Го­дi вам, да­вай­те! (По­ти­ра ру­ки, сли­ну ков­та, а да­лi, сплю­нув­ши, ка­же.) Та да­вай­те-бо вже, а то не­на­че хто крюч­ка­ми тяг­не за пе­чiн­ку!

Сидiр (на­ли­ва). На­те, на­те!

Писар п'є по­ма­лу, сма­ку­ючи. Си­дiр вий­має ку­со­чок хлi­ба i по­дає; пи­сар спльовує, ню­хає хлiб i вiд­дає на­зад.

Писар. Ну, бiльше сьогод­ня не тре­ба. Те­пер по­ку­рю та й за ста­тис­тi­ку! (Ро­бить ци­гар­ку.)

Сидiр п'є. Чу­ти дзвi­нок пош­тарський. Си­дiр то­роп­ко хо­ває пляш­ку i чар­ку, а пи­сар пiд­бi­гає до вiк­на.

Тьфу! Ду­мав - ста­но­вий!

Сидiр. А то ж хто?

Писар. Земська пош­та… Ма­буть, вже є що-не­будь за ста­тис­тi­ку! Ко­ли б мер­щiй її зди­хаться - здається, аж поз­до­ров­шаю.

ЯВА VI

Поштар (з сум­кою че­рез пле­че). Здрас­туй­те!

Писар. А, моє вам поч­те­нiє, По­лi­карп Да­ни­ло­вич! А що но­венько­го?

Поштар. От вам письмо вiд Ка­зю­ки, а от вам пош­та, мо­же, тут i є що но­ве. Я вже тре­тiй день з го­ро­да. Пос­пi­шаю оце, щоб хоч сьогод­ня на нiч вер­нуться, - прос­ро­чив тро­хи. А у вас пош­ти не­ма?

Писар. Та єсть тут сроч­нi бу­ма­ги про ста­тис­тi­ку, та не го­то­во, а че­рез неї й дру­гi бу­ма­ги ле­жать…

Поштар. Ну, бу­вай­те здо­ро­вi! Нi­ко­ли ме­нi… Ще дi­ло е до по­па. (Чо­лом­кається i ви­хо­дить.)

Писар. Ану, за­раз про­чи­таємо письмо Ка­зю­ки… (Чи­та.) Бач, iрод!

Сидiр (три­вож­но). А що там?

Писар. Па­нас наш у го­ро­дi, по­дав до­нос, що гро­шi об­роч­нi розт­ра­че­но, предс­та­вив при­го­во­ри пiд­лож­нi; i де вiн, чорт, дос­тав їх?

Сидiр (три­вож­но). Що ж во­но бу­де те­пер?

Писар. По­ба­чи­мо.

Сидiр. По­киньте ви оцю ста­тис­тi­ку та ро­бiть, що нам нуж­нi­ше: пи­шiть при­го­вор за Па­на­са, щоб йо­го за­раз у ост­рог, то­дi й до­но­со­вi йо­го не так пой­муть вi­ри.

Писар (нев­до­во­ле­но). Де ще те те­ля, а ви з довб­нею бi­гаєте!

Сидiр. Як де? Та я завт­ра сам поїду у го­род, за­ареш­тую Па­на­са i при­ве­ду.

Писар (сер­ди­то). Пост­ри­вай­те, ще ж не все про­чи­тав. (Чи­та.) Бач!

Сидiр (три­вож­но). А що?

Писар. Не мi­шай­те! (Чи­та.) Он як! Олек­су ви­пус­тять. Па­нас знай­шов у го­ро­дi на­шо­го по­па, i той дав бу­ма­гу, що в нього є i ма­ти i що вiн один син в сем'ї, та ще Пет­ро яв­ляв­ся i дав по­ка­за­нiє, що Олек­са один син у ма­те­рi.

Сидiр. Я ж ка­зав стар­ши­нi: не сва­рiться з по­пом, бо при­го­диться, - не пос­лу­хав!..

Писар (роз­пе­ча­тує па­ке­ти i чи­та). От то­бi й за Олек­су тре­бу­ють об'яснєнiє. I ста­тис­тi­ку тре­бу­ють! А, бо­дай те­бе в жи­то го­ло­вою! Не знаєш, за вi­що й браться!

Сидiр. Нам най­пер­ше тре­ба Бур­ла­ки зди­хаться. Вiн всьому при­чи­на!

Писар (роз­пе­ча­тав­ши пос­лiд­ню бу­ма­гу, ра­дiс­но). По­пав­ся, по­пав­ся!

Сидiр. Хто? Хто?

Писар (по­ти­рає ру­ки). Па­на­са ареш­то­ва­но в го­ро­дi. Пост­ри­вай­те. Еге, вже п'ять день, як йо­го за­ареш­ту­ва­ли. Що ж во­но за знак, що й до­сi не при­ве­ли? Мо­же, втiк? Ну, при­че­пи­лась са­та­на! Як бу­ло гар­но, по­ки не бу­ло в се­лi цього прой­дис­вi­та, а те­пер хоч тi­кай. На­ро­бить вiн кло­по­ту!

Сидiр. При­ве­дуть, а ми йо­го з при­го­во­ром на­зад,