т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Це неприємно і стомлює. Мені сумно і подорож стає нудною.

А іноді раптом незрозуміла, щемляча жалість уколе в серце, хочеться сказати цьому нащасному щось таке, що хоч трохи повернуло б його душу до мене другим боком. Не може ж бути, щоб у людини не було ясного як не боку, то хоч цяточки, хоч малесенької плямочки. Є ж, напевне, любов до когонебудь або хоч спомин про неї? Ану, нехай він цею плямочкою поверне свою душу до світа.

І от я обережно, іноді навіть підробляючись під його тон, заводжу розмову й задаю всякі питання. Але мої спроби тільки дужче розгортають запашну купу.

Мати? Ого! Коли б він знав її, коли б йому піймалась ця шлюха, він показав би їй, як підкидати своїх дітей у приюти.

Чи жонатий він? Жонатий, тільки не вінчаний: за три копійки з своєю рогожкою. А то рраз у морду - і така тобі жінка, що перший сорт. На кий чорт жінка? Щоб тягалась з іншими псами? Вірних жінок нема й не було одвіку, всі - ссволочі й дррані, тільки одна хитріша, а друга дурніша. Всяка женщина од природи - шлюха. Навіщо ж з одною зв’язуватись, коли можна сотні їх мати?

З окремих спеціяльних виразів, викликів я виводжу, що йому знайомі тюремні ґрати й злодійська мова. Звичайна ж його професія, здається: розгрузка берлин і, коли обставини дозволяють,- усього, що погано лежить. Змалечку побував у лабетах хазяїв і звідти, мабуть, виніс основи свого милого світогляду.

Товариші, друзі? Ну, тут теж ні плямочки, ні цяточки. Сьогодні друзяка, а завтра за пляшку горілки ніж у бік.

У життю найголовніше - вдача. Удалося тобі першому перерізати горло другові й захопити його місце - твоє щастя, живи і втішайся. Не вдалось - тягай лантухи на пристанях і спи під тином.

Він мені, розуміється, своїх цих поглядів не виясняє. Я сам їх вибудовую на підставі його відповідів, які складаються більше з лайок і насмішок з мене ж.

Нарешті, я потрохи скорочую свої розпитування і змовкаю. Він час від часу смокче з пляшки і, не закусюючи, спльовує на дорогу.

_________

Щоб добратись до шахт, треба переїхати на другий бік Дніпра.

Тут, при переправі, у нас виходить сутичка з перевожчиком. Власне, не в нас, а в босяка.

Перевожчик - добродушний, балакучий, підсліпуватий дідусь із бувших лоцманів. Він охоче направляє мене, як доставитись до залізниці, як зайцем у товарному поїзді проїхати до станції Плетений Кіш, як від цього Плетеного Коша пройти на Салаєвські рудники. Він усе і всіх знає, сипе числами років, верст, карбованців, питаюче й ласкаво посміхається, хоч ні про що не розпитує. Словом, дідусь такий, з яким ніякої охоти битись, чи сваритись не може виникнути. Крім усього, за перевоз бере по п’ятаку, махаючи за це веслами з півгодини.

Платити повинен босяк, бо всі гроші у нього. Я на Дніпрі нагадую йому про це і він коротко й похмуро киває головою. На діда він весь час дивиться важким, глибоко-зневажливим поглядом і в розмову не вступає.

Коли човен з шарудінням вилізає носом на пісчаний берег, босяк мовчки встає, вистрибує й чекає мене. Я теж вилізаю. Тоді гевал бере човен за ніс і дуже пхає його назад у воду. Дідусь у цей час стоїть і босякові видно, що він повинен від штовхана впасти, але це його не зупиняє. Дід, справді, пада на спину в човен, а човен, лишаючи за собою конусосхожий слід на блискучій тихій воді, з легким хлюпанням одплива від берега.

- Та що ж це ти робиш, свиня ти?! - кричу я вражений.- Навіщо старого чоловіка обидив? Оддай йому зараз же гроші!

- А цього жалаєш? - показуючи домаку, вишкиряється він і, вважаючи питання скінченим, байдуже й важко прямує вгору по стежці. Берег не заселений, людей нема, заступитись нікому,- і він собі спокійний.

Я не знаю, що мені робити. Дивлюсь на човен і думаю, чи не вбився чоловік. Але ось боязко підводиться хирлява постать перевожчика, нервово хапає весла й хапливо, часто починає гребти до села.

Я помалу йду за босяком. Мені вже скучно, я почуваю все більшу та більшу досаду на себе: навіщо я йду з цим чоловіком? Крім утоми та нудьги нічого більше він мені не дасть. Він навіть не інтересний, я подібних до нього багато покинув у городі серед своїх знайомих. Вони так само по-дурному все життя тягають свої лантухи, так само грабують чоботи і так само спихають на дно човна дідусів, що перевозять їх через річку. Я пішов у степ, щоб спочинути від них. Навіщо ж зв’язався з цим?

Я постановляю розпрощатися з ним при першій же нагоді. Тут, у степу, не треба про це говорити: може вийти знову бійка, нема ніякої необхідности вживати ножів та кулаків там, де можна питання розв’язати простіше й спокійніше. На станції я заявляю йому, що не маю бажання далі подорожувати з ним, побажаю йому всього найкращого і куплю білет за таку ціну, на яку в його не повинно вистарчити грошей. Та й годі.

Але коли я виразно уявляю собі, як саме роблю цю заяву, мені стає не то соромно, не то шкода цього суб’єкта. І я почуваю, що не зможу так обійтися з ним.

Від цього втома, нудьга й досада ще дужче налягають на мене. Солоний піт, що весь час ріже мені очі, дратує мене; торбинка калатається на палиці у всі боки; накидка весь час те й робить, що злізає з плеча; в підошви ніг боляче коле. Глупо все, та й годі!

Чого ради я йду з якимсь нахабою й робитиму на нього два тижні? Що я йому тим докажу: що одним дурнем більше на світі?

Ми довго так ідемо,- він попереду, я ззаду. Іноді він озирається, немов перевіряючи, чи не втік я. І тоді щетинисте, зле, з круглими тупими очима лице його наганяє на мене трохи не містичне чуття. Мені здається, що я якоюсь фатальною, таємною силою зв’язаний із ним і з цього часу нема вже мені