т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я рішив піти також до тої Олі Степанівни,- у таких крамничках завжди найкраще знають про все, що діється в околиці: хто жениться, кого обікрадено, чи є робота у кого.

Хома Іванович віднісся цілком нейтрально до того, що я звернув з великої дороги в маленький перевулочок,- він не клопотав собі голови моїми справами, аби йому були повернені його гроші. Коли я зайшов у двері крамниці, Хома озирнувся й сів біля дверей на пеньок, що стояв там за стілець. Поклавши піджак і палицю на землю біля ніг, він з байдужо-сонним виразом почав крутити цигарку. На нього ніхто не звертав уваги, але й він не дарував нікого своєю цікавістю.

Зайшовши у крамничку, я делікатно став біля стіни, дожидаючи своєї черги. Я не спішив і крім того почував себе навіть трохи ніяково: люди приходять сюди за ділом, а я з розпитами.

Покупців було багато, переважно молодих шахтарів, які не люблять тіснити себе в чомунебудь і дозволяють собі часом і порозкошувати. Такі пили квас і їли пряники, великі білі пряники з рожевими кантиками по середині й по краях. На стойці стояли шклянки з квасом або фіялкою, а шахтарі сиділи на ящиках і вмочали пряники в кольорове питво. Деякі купували оселедці, хліб, огірки, сало: словом, усе, що можна пронести під землею і з’їсти там без особливих клопотів.

Товар видавала молода дівчина, яку всі називали Олею Степанівною, та старенька жіночка, котру величали просто «тьотьою». Але торгувала властиво тільки Оля Степанівна, старенька ж жіночка тільки помагала їй, видно дуже стараючись, і бажаючи помагати, але або не добачаючи, або просто не знаючи, що треба зробити. В особливо критичних випадках Оля Степанівна спокійно, ласкаво, але твердо говорила їй:

- Ну, нічого, мамо: сядьте, я сама.

І мама сідала, а Оля Степанівна, не хапаючись, так само спокійно й твердо брала товар і подавала покупцеві. І вже те, що вона брала в руки, здавалось, ні за що не виприсне в неї. Подаючи, міряючи, важачи, даючи решту, Оля Степанівна була серйозна й навіть строга. Зелено-сірі прямі очі її дивились строго, прудко і білі вії пушились над ними теж серйозно й строго,- вони здавались припорошеними мукою, до того були білі, густі та довгі. Лице в Олі Степанівни було ще молоденьке, рум’яне, в густому ластовинні і з дитячими, пухкими губами, які посередині були широко розгорнуті, а в куточках кінчались тоненькими ниточками. Одначе й вони були настроєні діловито і строго. Взагалі, коли Оля Степанівна робила діло, то, видно, всі вже розуміли, що тепер не час жартам і були також серйозні, короткомовні й діловиті.

- А нука, Олю Степанівно, табачку.

- Якого?

- Та якого?.. Отого, що... Та чортьогозна, забув, як він називається. Що на скрипку гра, чи що...

- Королевського? Ароматного? Скрипача?

- Скрипача, скрипача!

Оля Степанівна підніма тонкі, білі й цупкі ручки до полиці й бере без помилки з купи пачок пачку «Скрипача».

- Олю Степанівно! Доброго здоров’ячка. Осельодочку пожалуйте...

- Підожди! - зупиняють другі.- Не бачиш, що зайняті зараз. «Осельодочку». Треба ж і понятіє мать.

Я потихеньку вийшов із крамнички й підійшов до Хоми Івановича.

- Ану, земляк, позич мені двадцять копійок, треба чогось купить. Так не можна розпитувать, мішать людям. Я верну, не бійся…

Хома Іванович, не дивлячись на мене, подумав, прижмуривши одне око, потім вийняв мій гаманець і дав двадцять копійок.

У цей час раптом за червоними валами, які здіймались над покрівлями домів, зачулись один за одним вибухи. Здавалось, там почалась ціла баталія з гармат.

- Е, братця, бурка вже! Швидше, Антоне! - крикнув один із молодців з лямпочкою й начісаними на чоло кучерями.- Пора йти.

Він стояв у дверях краминці й чухав обмотаним постолом другу свою замотану ногу. Потім закинув піджак за плече й пішов від крамниці, граючись лямпочкою. За ним вибіг і Антін з пряником у руці й теж із лямпочкою.

А за ними рушили й усі, що були, швиденько ховаючи свої покупки й рощитуючись. Тоді я ввійшов у середину.

Але Оля Степанівна була ще зайнята: вона стояла в кутку за стойкою біля ящиків з горішками й балакала з парубком у засмальцьованій, блискучій і твердій, наче з шкури пошитій, сорочці. У нього було довгасте, чорняве обличчя й теж начісані на лоб кучері.

Одначе, здається, вони нічого не купували й не продавали. Парубок говорив пошепки, дуже серйозно й таємно позираючи вбік, чи не слідкує за ним хто. Оля Степанівна слухала, перебираючи пальцями горішки в ящику, і часом серйозно хитала головою. «Тьотя» не брала участи в їхній розмові й сиділа трохи оддалік коло конторки, але дивилась у їх бік з таким виразом свого кругленького й кроткого личка, ніби знала, про що йшла там мова. Навіть часом також покивувала головою й зідхала.

Я стояв собі й уважно перечитував прибиті на стінах оповістки різних фірм, які з безсоромною хвастовитістю сповіщали, що їхній чай або гільзи суть найкращі з усіх чаїв або гільз на світі. Від пороху й гострого повітря в крамниці мені крутило в носі і дуже хотілось чхнути, але я всіма силами старався не робити цього і взагалі поменше виявляти свою присутність. У крамниці пахло нафтою, оселедцями, чобітьми. На підлозі були величезні, запорошені масні плями і здавалось, що вони так пахли й крутили мені в носі.

Раптом Оля Степанівна несподівано посміхнулась, прощаючись. І вмить стало видно, що вона зовсім молодесенька, жартівливо-весела, одверта дівчинка, з якою можна ще й у піжмурки гратись. Губи їй дуже піднімались над зубами, викриваючи червоні, свіжі ясна, від чого й сама посмішка була дуже червона, соковита, свіжа й ясна. А білі, щільні та широкі зуби надавали плотности й суцільности сміхові.

Я, сам того не помічаючи, теж посміхнувся, задивившись на неї. Але вона побачила це, холодно напустила на сіро-зелені прямі очі свої білі й пухасті, як тирса, вії і твердо проговорила до мене:

- Ви що бажаєте?

Я, признатися, трохи зніяковів за свій усміх і, швиденько перемінивши його на другий, приємно ввічливий і діловитий, відповів:

-