т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Винниченко В.К.

ОПОВІДАННЯ

Том 6

Напівголий, розчавчений марними силкуваннями зберегти бадьорість у нерівній борні з спекою, я лежу на канапі й байдуже, з зневагою дивлюся в стелю. Шкура під волоссям, долоні рук, ніс, вуха, все тіло моє з голови до ніг вкрите потом. Власне, я навіть не зовсім певний, чи то тіло моє потіє, чи канапа, чи повітря густе й гаряче, як дихання чаюючої товстої купчихи.

З вікна безперестанку шугає на мене ущіпливим духом асфальту, який варять там на вулиці в великому чорному казані. Я бачу синій з жовтим відтінком дим, що суне повз мої вікна, і всею душею ненавиджу його.

Але ось я легесенько здригуюсь і весь затихаю. Я боюсь поворухнутись, щоб не злякати старе, знайоме мені хвилювання, що тихенько підкрадається до мене. Я почуваю, що воно навшпиньках, обережно й ніжно підходить ззаду. Ось-ось обгорне мене всього й лукаво-радісно засміється в душі.

Уже!

Я швидко спускаю ноги на підлогу, енерґійно рукавом витираю піт з лиця, озираюсь, міркую, прикладаю. Все, як слід: старі чоботи, руда накидка, дві ситцеві сорочки. Трошки вагаюсь щодо зубного порошку. К бісу зубний порошок, на случай великої необхідности сіллю можна замінити. Найголовніше є: це пашпорт, а все останнє - дурниця.

Хвилювання солодко, обіцяюче грає в мені.

На горі, за містом я присідаю край дороги, скидаю чоботи й чіпляю їх на палицю разом з торбинкою, в якій лежить хліб, сало, чай, цукор і сорочки. Потім зверх усього примадиковую блискучий бляшаний чайничок. Кругла кепка надає мені вигляд пролетарія, який знає собі ціну й не дозволяє наступати собі на ноги.

Дбайливо склавши свою кирейку, я вмощую її на плечі таким способом, щоб палиця лежала на ній, не муляючи мені тіла. Після цього підводжусь, розминаю пальці ніг і, переконавшись у цілковитій волі своїй, з полегшенням і незалежністю озираюсь назад.

Внизу, як п’яний чоловік, неохайно й широко розлігшись, лежить город, оперезаний широким поясом річки. Димарі заводів та фабрик, неначе застромлені в землю велетенські сигари, ліниво куряться. Небо над ними сірувато-зелене, з сивими хмаринками, розкудовченими й задертими в один бік, ніби пасма волосся у заспаної людини. Понад жовтими, лисими берегами Дніпра ледве сунуться незграбні берлини. А за Дніпром степ, оповитий фіолетовим серпанком далини. І поперед мене степ рівний, гарячий, вільний і безмежно-вабливий.

Прощай, город! Прощайте, автомобілі, асфальти, хмари пороху, що тріщить цілі дні на зубах, дзвінки, кнопки, капелюшки, зубочистки. «Моє поважання!».

Поправивши кепку на голові, зручніше примостивши торбинку, чоботи і чайник, я повертаюсь спиною до міста і йду назустріч сухому, гарячому, степовому вітрові.

За спиною порожнім дзвоном побренькує чайник, підошви ніг пече нагрітим порохом дороги так, неначе я ступаю по вигорнутій з добре натопленої печі золі. Гарно!

У хлібах заклопотано, хапливо цокотять коники, немов десятки малесеньких кравців шиють на крихотних машинках. Так і хочеться їм гукнути: «Гей, боже поможи, хлопці!».

Колоски, ті що стоять поперед усіх, поважно, гостинно уклоняються мені, привітно посміхаючись зеленими, настовбурченими, як у фельдфебелів, вусами.

А попереду все степ та степ, рідний, віючий спекою й життям, дорогий. Степ та далекий-далекий обрій, такий таємний, такий хвилюючий, такий повний незрозумілого, але солодкого болю й туги, ніби за ним лежить не якенебудь повітове містечко, а незнана, загублена людьми країна радости й спочинку.

І по всій круглій, обточеній лінії землі стоять маленькі, як зелені пришики, старі запорозькі могили, мовчазні, сумні, всіма забуті свідки минулого.

Я йду, не поспішаючи, покусюючи солодкуваті стебла жита, жмурячись від сліпучого сонця. Далеко-далеко попереду темніє ярок і конячинки по тім боці його видаються мишами, запряженими в малюсенький возик.

Раптом несподівано збоку, з-за якогонебудь горба з’являються крила млинів. Любі млинки! Вони подібні до кузок, що поставали на дві задні лапки, а чотири передні виставили перед собою, немов благаючи когось.

Ось звідкись летять дурноверхі сороки. Вони літають таким рухом, ніби підстрибують по сходах, а кричать криком, похожим на тріск зломленої палиці. За ними плавко й легко - аж приємно дивитись - упевнено, не моргнувши крилом, пливуть степові шуліки.

По дорозі клопотливо, злодійкувато нишпорять посмітюхи з гострими чубчиками, похожими на літеру А.

Небо блідне все більше та більше і здається, що ось-ось воно голосно скаже: «Ху!» і втре спітніле лице якоюсь волохатою білою хмариною.

Сонце ж пече серйозно, скупчено, без посмішки жалю і співчуття.

_________

Над вечір не так уже бадьоро, як удень, помахуючи з мрійною повільністю торбинкою й чобітьми, які досить надокучливо постукують мене в бік, я звертаю до Дніпра. Баста, не хочу більше йти! Та чого ради я повинен іти неодмінно великим шляхом? Хіба степ не на всі чотири боки розбігається від центру, яким для нього, без усякого сумніву, являюсь я?

Здалеку поблискує дідусь Дніпро. Приємно побачитись з ним тут у степу після пекучих обіймів і поцілунків сонця. Таким спокоєм, розсудливістю, такою доброзичливою, умротвореністю віє від його! Лежиш собі на піску горілиць, упершись благодушно покліпуючими очима в зеленкувато-сірий обшир неба, і слухаєш буркотіння беззубих хвиль дідугана. Поблизу вогник потріскує, димком наганяє в лице, пад вогнем чайничок висить, відбиваючи в блискучому боці червоне вечірнє сонце над обрієм.

І от я вже, нарешті, на березі. Навкруги ні душі. Пісок чистий, ніжний, як тільце дитини. Вітер тут не сухий і пекучий, а м’який, вогкуватий, насичений духом сонця, води, осоки, листу, нагрітого піску.

Ні, воістину є щось святе в цій пустельності тихих, жовтих, вкритих ріденькими кущиками лози, берегів; у цьому безмежно-широкому, велично-спокійному, благосно-мудрому небі з довгастими, високо-високо піднесеними малиновими хмаринками!

Кротко, любовно хлюпаються об берег жовтуваті хвильки Дніпра. Червононосі чайки мовчки летять кудись на середину річки, безшумно розрізаючи повітря своїми загостреними, як сталеві пера, крилами. Ген-ген на тім боці сунуться вниз плоти, похожі на шахматні дошки, а на них ворушаться малесенькі фігурки людей.

Я набираю в чайник жовто-бурої дніпрової води. Вода подібна до перестояного чаю, який треба тільки розіграти, щоб пить.