т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Нікада! - переконано й строго стріпує він головою.

Але тут я вже не можу здержатись і сміюся. Він же навіть не посміхається й хмуро-сонно позира на мене.

- Ех, брат! - нарешті говорю я йому повчаючим тоном: - Треба бути людиною, а не свиньою. Узяв чоботи - і буде з тебе. А ти ще гроші требуєш. Та й знов і тут свиньою виказуєшся: сам при мені нащитав тільки п’ять рублів, а говориш десять. Навіщо брешеш?

Ну, нарешті він таки побачить, що не з дурнем має діло.

Але він тим самим понуро-злим голосом відповідає:

- Сам брешеш, воряга! Десять було. А що сказав п’ять, так це для того, щоб ти не позаздрив та не кинувся на мене.

Ач як! Він, у кожнім разі, був не дурень, умів, як збрехать.

- І це правда? Не брешеш?

- Та бреши сам, сука! Думав, що з чесним чоловіком спать лягаю... Ну, та я тебе скрізь найду. Не оддаси добром, оддаси інакше...

Ага! Так? Система примусової моральности? Ти мусиш бути чесним зі мною, який тебе має сам грабувати. Коли ж по добрій волі не будеш моральним, то будеш інакше.

Власне, він нічого нового мені цим не сказав, я з дитячих літ це чую.

І все ж таки я на таку чесність не згоджуюсь.

- Он як? - кажу я.- Ти лякаєш? Е, брат не вийде діла, тобі ж гірше буде: возьму та й не оддам тобі грошей. Тільки я цього не зроблю. Я тобі оддам, але не з страху. Адже ніж у мене? Га?

Босяк скоса зирка на мене й мовчить.

- У мене? Кажи.

- Ну?

- Можу я, значить, тут же покончить з тобою, щоб одчепиться од тебе? От візьму «приш’ю» отут тебе, засиплю піском, та й уже. Можу чи ні?

Він мовчить, не ворушиться, тільки скоса поводить на мене запухлими настороженими очима.

- Мовчиш? Ну, так от, брат, погрози свої кинь. А що я чесний чоловік, так я це тобі хочу неодмінно доказать. Ти чоботи ограбував у мене. Добре. Це твоє діло, ти за це одвічай. Я витяг у тебе гроші, я й верну тобі їх. По своїй добрій волі верну. Знаєш, шо це таке - по добрій волі буть чесним чоловіком? Ні?

Він так само мовчить, вичікуючи.

Я знаю, що зо всього сказаного мною йому важно, що надія на те, що йому дадуть гроші, ще не зовсім загублена для нього. Це головне. А через що - то питання другорядне.

Але нічого, нехай. Як-не-як, а наочний доказ чесности мусить на нього вплинути.

Рішено: ми йдемо далі разом. У першому ж селі я стаю на якусь роботу і в поті лиця відробляю закинені в Дніпро гроші. Тепер час робочий, пора сінокосів,- можуть і по карбованцю в день дати. Десять день - і благородне завдання виконане.

Я кажу про свою постанову босякові й починаю збиратись у дорогу. Його відношенням я не цікавлюсь, але бачу, як він, натягаючи на свої ноги мої чоботи, не то допитливо, не то з підозрінням погляда на мене.

_________

Ми йдемо спочатку по березі Дніпра, а потім звертаємо в степ на великий шлях. Сонце гріє в спину і вже пахне степом - чебриком, полином, цвітом жита. В тіні хлібів ще лежить срібляста роса і приємно свіжить ноги. Коники невтомно стрикотять на своїх машинках; вгорі дзвенять жайворонки; тоненько, як на скрипочках, пищать і зумлять мухи, бджоли, жучки. Здається, якийсь велетенський оркестр настроює свої інструменти і ось-ось зараз велично, созвучно заграє щось урочисте й радісне.

Ми посуваємось мовчки, повільно. Правда, ми могли б, напевне, багато цікавого розказати один одному, але ми в таких обстановах, що мусимо мовчати. Мені хочеться часом заспівати, але понуре лице босяка вбиває це бажання. Чоботи надають йому поважности й він ніби сам це почуває. Коли б ще знищити дірку на кепці та роздерту сорочку, він міг би навіть імпонувати на селі. Але я в це мішатись не хочу, у мене є своя певна мета і я повинен насамперед її мати на увазі.

Одначе поводження босяка мені здається все ж таки неясним. Коли, наприклад, я зупиняюсь, щоб зірвати колос або подивитись на далеку блискучу смужку Дніпра, він зараз же незадоволено й навіть строго покрикує на мене:

- Ну? Чого став?

Коли я сідаю спочивати, він не сіда, а стоїть біля мене, нетерпляче й хмуро поглядаючи навкруги. Це трохи не погоджується з тими настроями його, які, на мою гадку, повинні б тепер володіти ним.

Але я мовчу.

У першому ж селі, в яке ми входимо, нас зустрічає невдача. На нас дивляться так пильно й підозріло, одповідають так мляво й неохоче, так байдуже відносяться до скажених нападів собак на нас що ми хутко припиняєм свої спроби знайти шонебудь у цих чудних людей і виходимо знов у степ.

- Ні брат! - кажу я босякові.- У селі нам навряд чи вдасться знайти роботу. Треба в город або на шахти йти.

Він набурмосено згоджується зо мною. Між іншим, подорозі він встигає зазирнуть у «монопольку» і тепер у нього в кишені - пляшка горілки, яку він час від часу п’є, як воду. Мене не частує.

Горілка піднімає його настрій, рухи стають жвавішими, енерґічнішими. Але енергія ця виявляється трошки однобоко.

Коли на дорозі нікого нема, він звертає в хліба і ступає по них, уперто, з сонно-злісним усміхом топчучи їх.

Побачивши попереду сіру посмітюшку, він підніма свою ломаку й, понуро серйозно націлившись, шпурляє в птичку. Не попавши, з серцем, мстиво лається.

От ми йдемо лугом. Край дороги пасуться мужицькі коні, спутані мотузяними путами. Босяк помалу підходить до них, ловить і, розпутавши, сильно б’є ломакою по спинах. Коні, звичайно, зараз же біжать нагору в хліба, де їх піймають, а хазяїни їхні платитимуть за спашу.

На вітання стрічних людей він мовчить або відповідає матюками, лякаючи й вражаючи їх.

Зо мною він все більше та більше строгий, нетерплячий і сердитий.