т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Він замовкає й робить цигарку, похитуючись і трусячись від штовханів вагона.

- Ех ти дурню! - нарешті кажу я йому.- Та невже ж жандарм дурніший за тебе? Чого ж ти думаєш, Що він тобі повірить, а не мені? Де ж твої свідки, що я тобі щось казав? Та подивиться тільки на тебе та й того доволі, щоб схопить тебе за шиворот та в кутузку. Йолопе ти! І десяти рублів не возьмеш і в кутузку попадеш. Бо я, брат, скажу тоді, що ти в мене чоботи ограбував. І в мене знайдуться свідки, що це мої чоботи.

Очевидно, мої арґументи освітлюють йому справу з нового боку. Він мовчки, старанно закурює і вдає, що дуже зайнятий цигаркою, яка розліпилася.

Мене ж уже цікавить інше питання: як поводитиметься цей нахаба, коли відмовиться від жандарма? Чи посміє він після цього вимагати десять рублів?

Нахаба мовчить і курить, спльовуючи на стіну вагона. Я лежу, посвистую й рішаю теж мовчати. З жандармом я, розуміється, не маю ніякісінького бажання заходити в якібудь розмови, але показувати це босякові нема рації. І я тільки посвистую.

_________

Босяк не звернувся до жандарма, признавши, мабуть, справедливість моїх міркувань. Але цей інциндент зовсім не примусив його відмовитись від обіцяного йому відробітку. Розмові в вагоні він взагалі не надавав ніякого значення,- не удалось та й годі.

Коли ми вилізали на Плетенім Коші, він спокійнісінько пішов собі поруч зо мною по дорозі, яка вела до Салаєвських рудників і яку показав мені якийсь залізнодорожник.

Таке поводження могло викликати навіть деяку пошану. Я постановив не розлучатись із цим цікавим екземпляром homo sapiens і підтримувати наші відносини до останньої можливости.

Дорога була вузенька, малонакочена, але понад нею біг до обрію ряд телефонних стовпів, які здавалися там далеко забитими в землю паличками! Гудів мельодійно й сумовито дріт, шелестів кошлатий овес, пахло цвітом жита. Після темного вагона з його зайвілим духом тут за цей простір, за гудіння дроту та дух доспіваючого жита можна було навіть босяка розцілувати.

Він ішов, звичайно, з своїм хмарним, сонно-злим виглядом, погупуючи по дорозі ламакою й ніяких дротів та житів не помічав. Яка йому може бути від них вигода? Ніякої. Ну, значить, вони не існують.

Але про що ж він усе таки міг думать? Про віщо могли бути думки цього надиво самотнього чоловіка, який навіть у чубатій посмітюшці бачить ворога?

- А в тебе пашпорт є, земляк,- раптом згадав я, коли на обрію став з’являтись якийсь стовпчик, которий я після довгого міркування признав за димар рудника.

Земляк тільки подивився на мене косим, уважним поглядом і нічого не сказав.

- Є?

- А тобі що? - мляво посміхнувся він.

- Та то, що без пашпорта тебе й у посьолок не пустять. Там, брат, на цей щот строго. Ти зразу кажи. Коли нема, то підем кудись у друге місце.

Він чудно й довго подивився на мене, потім скинув свою кепку і з-під підкладки витяг брудний і заялозений папірчик. Розгорнувши, він показав його мені з тою ж глузливо-неохочою посмішкою. Я всиг прочитати: селянин такої то волости Хома Іванович Каленик. Дуже приємно познайомитись!

- Що, є? Ти вже й зрадів? - ховаючи знов пашпорт у кепку, процідив Хома Іванович.

Я засміявся й підтвердив його догадку.

Чорний стовпчик на обрію висувався все вище та вище. Незабаром коло нього забіліли хатки, як білі, розкидані в степу, камінчики. А ще через півгодини стало видно великі червоні вали круг димаря, неначе чотирьохкутна фортеця. Біля фортеці розляглось сельце. Сельце обіймав невеличкий ярок з зеленою смужкою очеретів і вузюсінькою стьожкою річки.

Була саме шоста година, як ми вступили в вулиці рудникового містечка. З хаток і з червоних, брудних та довгих казарм виходили шахтарі з лямпочками в руках, постукуючи все в один бік. Лямпочки були невеликі, довгенькі, обмотані товстим дротом з дротяними держальцями. Ідучи шахтарі помахували ними, як дяки кадилами. Всі вони були в постолах, а ноги до колін були добре обмотані товстими лантухами, обв’язані мотузками, так що литки здавалися напухлими. Сорочки на шахтарях були всякого кольору: і синього, і червоного, і чорного; але всі були блискучі, засмальцьовані і здавались невдало пофарбленими в темно-червону фарбу. Правда, і штани, і постоли, і картузи, і руки - все було темно-червоного, цегляного кольору руди. Та не тільки люди, але й солома на дахах, стовпи, порох на дорозі, свині в калюжах теж були червоно-руді.

В одній руці у шахтарів були лямпочки, а в другій клуночки з хлібом. На плечах недбало висіла тепла одіж,- під землею холодно хоч у яку спеку. Холодно, темно й мокро, недурно так ноги обмотано. Але браві хлопці! Вони так незалежно помахували своїми лямпочками, так молодцювато несли набакир одягнені свої кепки, наче йшли кудись на вечорниці. І до того у деяких вигляд був такий, ніби вони знали якийсь секрет, которий ні за що нікому не скажуть. Сонце світило з-за хмаринок довгими, віястими проміннями, подібними до тих, що малюють на іконах; вікна горіли червоним, радісним світлом; далеко мрів степ вільний, широкий. Здається, спускатись у якусь темну, вогку дірку під землею на весь цей золотий вечір, на всю ніч, таку ніжну, зоряну, запашну, не повинно бути приємно. А вони нічого,- ідуть, помахують лямпочками, ще й поглядають круг себе так, ніби їх там жде щось краще за те, що покидають тут, на поверхні землі.

Вони рішуче подобались мені і я голосно здоровкався з ними. Вони охоче, але байдуже відповідали мені й абсолютно не цікавилися мною, навіть не звертали ніякої уваги на мої босі ноги. Навіть Хома Іванович їх не зацікавив, чого я все ж таки трохи не те що побоювався, а чекав з не зовсім приємним чуттям. Значить, багато бачили всякого люду на своїм віку. Вони іноді перегукувались між собою й деякі звертали в маленький перевулочок. А ті, що йшли далі, питали їх:

- До Олі Степанівни?

- Атож. Треба зайти.

І я бачив, як вони підходили до невеличкої крамнички, що подібна була б до повітки під залізним дахом, коли б не було над дверима зеленої з чорними літерами вивіски. Коло дверей