т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

його дихати трудно, а вони нічого: підливають йому чаю, дають усе смачненьке, сидять плече о плече з ним і не скривляться. Сорочки своєї він так і не зашив і раз-у-раз видно голе, жовтобрудне, набухле тіло. Я вже й говорив йому не раз про це, і свою навіть сорочку давав; гевал ніби навмисне одмовляється й тільки з сміхом матюкається замість подяки. А сидячи за чаєм, він сьорбає його з блюдечка так, ніби хоче втягнути в себе всю землянку. Вигляд у нього хмурий, злий; весь час мовчить і майже не відповідає на питання, які несміло задають йому хазяйки. Коли ж відповідає, то переважно таким тоном і такими словами, що я про себе тільки глибоко й трудно зідхаю.

Але ні Оля, ні «тьотя» все таки не помічають нічого, немов усе так і слід. Старенька тільки іноді, зніяковівши, говорить своє улюблене: «А? Ну, добре, добре»... Здається, вона когось заспокоює цими словами, чи згоджується з чимсь, скоряючись і смиряючись.

А Оля часом, як босяк на неї не дивиться, уважно, допитливо і якось сумно чи м’яко огляда його своїми зелено-сірими строгими очима.

І от здавалось би, що таке відношення чужих людей повинно викликати в людині тільки признання й подяку. А Хому ніби аж радувало, що він може за це віддячувати їм пакостями. З старенької він глузує за те, що вона забутлива і по декільки раз пита про те саме. Не подобається йому й те, що вона молиться богу надворі за земляночкою, одмахуючись підчас молитви від Бруньки, або щось питаючи в Олі. Старенька часто плаче. Але старається робити це нишком денебудь у куточку й нашвидку, щоб Оля не бачила. Іноді мені й Хомі видно, як вона, прийшовши з крамнички, довго тикає ключем у замок, не можучи за сльозами попасти в дірочку. Так часом, не всилі одімкнути або забувши про це, спирається головою об одвірок і тихенько, гірко плаче. Босяк же й тут знаходить привід для сміху й матюка. Та ще й не вірить, що старенька плаче щиро,- приставляється, мовляв, щоб розжалобити Ольку. А коли Оля, піймавши матір у сльозах, сердито й часом навіть злісно прикрикне на неї, Хома знов незадоволений: хіба не подла дівчина, хіба можна так поводиться з матір’ю?

Олю ж Степанівну він через щось особливо не любить. Вона і «зла, як гадюка», і брехлива, і «руда, як собака», і розпутна. Отой шахтар, Григор, що часто приходить до Олі й іноді про віщось таємниче балакає з нею, є її полюбовник. Хома це напевне знає. Він сам бачив, як Оля раз уночі швидко йшла з Григором кудись у поле до скирт, а вернулась аж перед світанком.

Сперечатись, або сваритись чи просто балакати з цим безнадійним суб’єктом вже майже неможливо: за ці кілька днів од нудьги, чи від чого іншого він став якимсь ще уїдливішим, причепливішим, без причини злим, для нього сварка або бійка тільки бажані.

От тільки мазальниці зовсім не панькаються з ним. Ах, милі цокотухи, вони ані трішки не шанують цю високу особу. Коли він куняє в п’янім чаду в холодочку нової хати, на голову йому неодмінно звалиться пуди два мокрої глини й вимаже його днів на два, поки глина не висхнє й не полупиться сама собою. Вони до нього інакше й не звертаються, як: «А слухайте, господин босяк!» або ж: «Ну, ваше босяцьке голодрабе благородіє!».

Він, само собою, за словом чи лайкою в кишеню не лізе й відповідає їм такими «жартами», від яких навіть ці, сміливі на язик і, не дуже соромливі, молодиці верещать від сорому й одпльовуються.

Трапляється, що підчас подібних «жартів» по подвір’ї проходить Оля. Хому це не спиняє, він ще голосніше матюкається з особливим смаком, вимовляючи соромицькі слова, немов перевіряючи, що з того вийде.

Оля Степанівна, вся червона, з виразно біліючими віями на лиці, прискорює ходу та й годі. Ні разу вона йому нічого не сказала!

Хома ж пояснив мені це тим, що їй приємно чути такі слова.

Після одного з подібних «жартів» я раз увечорі пішов за босяком у степ, куди він ходив ночувати. Там я цілком серйозно заявив йому, що коли він має намір і далі так поводитись, то я грошей йому не віддам, його самого одлупцюю до смерти й розпрощаюся з ним. На це Хома Іванович витяг з халяви новенького ножа й запропонував мені спробувати, чи добре він ріже глотку, живіт і т. п. В результаті з цеї балачки вияснилось тільки те, що він не збирався швидко йти з рудника, хоч би я й пішов звідси. Йому тут добре, стара та Олька годують його, а «на бутилку» він завжди собі дістане. І при цьому так посміхнувся, що я зразу догадався, де дівся Григорів піджак, який той забув на вікні нової хати й чого ходив Хома у сусіднє село.

Так, справа прибирала серйозний і не зовсім сподіваний характер. І головне, що я сам у всьому був винний!

Спробував я, було, дипломатичним шляхом подіяти на цього гевала, психологією його взяти, викресати іскру божу з цеї гниючої купи.

- Ну, слухай, голубчику,- казав я йому самим кротким, привітним, трохи тремтячим від зворушення голосом: - як же тобі не соромно? Ти подумай сам, які хороші ці люди, яке горе у них і як ти обижаєш їх своїми всякими штуками. Ех, ти! А як вони поводяться з тобою? Як з чесним, порядочним чоловіком, за стіл тебе поруч з собою садовлять, отаке опудало, босяка п’яного, смердючого. А ти не то що не чуствуєш цього, а ще й поганиш тут же на цім самім столі. Свиня ти, голубе. Ну, подумай ти сам про це. Ти ж розумний, хороший чоловік, я ж знаю. Припини себе трошки.

Але й цей метод не поміг. Навпаки,- він, здається, надав ще більше самовпевнености й нахабства гевалу. Та не тільки нахабства, а ще й злости, ніби Оля та мати її кривду йому робили тим, що поводилися з ним, як із людиною.

І доводилось, хоч не-хоч, іноді нагадувати Олі Степанівні про те, що чоловік, мовляв, сидів у тюрмі, страждав. Оля, розуміється, й слухать мене не хотіла, сердилась навіть, що їй поясняють: ніби вона сама не бачить, у чому тут річ.

Ні, просто таки чудесна була дівчина