т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Оля Степанівна! Як вона, наприклад, держалася в ці дні, дні смутку, тривоги, одчаю і горя. Я тільки раз бачив, як вона плакала. Це було тоді, як мати вернулася з контори і сказала, що їй без дозволу слідчого не можуть дати побачення з Іваном і як старенька якось злякано, помертвілими від журби й одчаю губами, хто його зна для чого, не дочувши мабуть закінчила своє оповідання словами: «А? Ну, добре, добре». Тоді Оля не видержала: кинула з розмаху поперед себе витягненими руками, упала головою на табуретку й люто закричала. Не заплакала, а з риданням з ненавистю, з сльозами муки закричала.

Ото було тільки раз, що я бачив у Олі сльози. А більше ніколи. Навпаки, вона навіть була весь час весела, жартувала, сміялася. Правда, й жартувала вона строго і майже сердито, але то вже така була вдача у неї.

Старенька, варячи обід, часом просила мене перебігти в крамничку і принести чогонебудь: соли, чи лаврового листу, чи там масла трохи. І я іноді чув, як Оля Степанівна жартувала. От входить поважний, не зовсім виспаний після гульні, шахтар, здоровкається, довго дивиться по полицях, немов вибираючи, що б йому купить; і, нарешті, питає:

- Пшоно у вас єсть?

Оля серйозно, але з легесенькою іскрою сміху в строгих очах, відповідає:

- А вам яке діло?

Шахтар ніяковіє й дивується.

- Отаке! Та я ж купить хочу.

- А... ну, то так і кажіть. Скільки вам?

Усі весело сміються: та й строга ж ця Оля Степанівна. Сміється й шахтар з полекшенням; Оля ж тільки щурить очі легеньким сміхом і ловко, проворно та твердо крутить з паперу «фунтик».

А сидячи ввечорі за чаєм перед земляночкою, вона щохвилини комунебудь щось кричить на вулицю. З улиці до землянки - кроків десять і всякий, хто йде, може бачити все, що робиться у нас. А народу проходить багато: шахтарі, десятники, артільшики, артільні куховарки, часом і конторщики з рушниками на плечах біжать до річки купатися. Всі знають Олю та «тьотю», всі вітаються, говорять два-три слова й ідуть далі. І кожному Оля Степанівна вміє відповісти, для кожного знаходить те, що йому більше підходить. Сама навіть зачіпає.

- А куди то з порожніми відрами? Курку доїть?

То йде Явдоха, жінка шахтаря Дениса, який має звичку наперед пропивати получку.

Явдоха зупиняється, сміється й весело говорить:

- Атож! У нас такого всякого добра, що тільки птичого молока нема. Так оце курку доїть біжу. Драстуйте, чай-сахар!

- Просимо.

- Спасибі. Треба бігти, а то корови на сідало посідають...

І біжить далі, а Оля з зеленими іскорками сміху в очах дує на блюдечко й п’є чай.

- Чай-сахар! - не зупиняючись, кричить артільщик Мурий, дрібно перебираючи коротенькими ногами й поспішаючи. Він завсігди поспішає щовечора, хоч може пробалакать, поспішаючи на одному місці, години дві.

- Чайок попиваєте? А мене не підождали?

- Е! Ждали-ждали та й розсердились. А куди це так швидко? За вчорашнім днем.

Мурий на хвилинку стає й поспішно витирає рукавом червоне, кругле, добродушне лице.

- Біда, Оля Степанівна, зап'янствували хлопці.

- Нічого, проспляться.

- Е, проспляться. А робить хто буде?.. Проспляться... А вечорок який, Оля Степанівна, га? От оце б у степ хоч би пройтися!..

(Мурий з великим нахилом до поезії).

- Оце зустрів директорську дочку. Поїхала верхи з Сабатовським і ще якимись двома панами. Живуть люди! Коні - як не тріснуть, такі ситі та блищать. Поїхала собі прогуляться…

- А у вас за чим діло стало? - серйозно говорить Оля.- А ви піймайте їжака та теж верхи за ними.

Мурий дрібно, закотисто сміється, закашлюється і. махнувши рукою, поспішає далі.

Ого! Оля Степанівна була не з тонкосльозих. Вона сама про брата ні з ким не заговорювала, але й другим не дозволяла жаліти себе. Сидить там у ямі й хай собі сидить, нема нікому до того ніякого діла: зідханнями, похитуваннями голови та всякими словами не поможуть, ну, і нема чого про це говорить. Правда, мало хто й говорив, кожний розумів, що, дійсно, сльозами не поможеш. Тільки стражники часом, проходячи повз землянку, дуже сердешно, сумно, з співчуттям питали:

- Ну, що, Оля Степанівна, як там з Іваном Степановичем?

Оля спокійно й навіть весело відповідала:

- А що ж йому? Холодочок, тихо, полежує собі там...

- Так-так... Ну, а как нащот слєдствія?

- Та й слєдствіє добре: як начальство сказало, так і єсть.

- Так-так... Хм!.. Таке прискорбіє!.. Ви б, Оля Степанівна, до губерського прокурора вдарились. Говорять, що він...

- А навіщо до прокурора? Він уполні согласний з нашим начальством. Навіщо ж його безпокоїть напрасно?

- Так-так... Ех-хе-хе!.. Ну, прощавайте...

- З богом.

Старенька, правда, таких розмов не могла слухати, щоб не заплакати: вона швиденько хапалась руками за Оліні плечі, підводилась і йшла в землянку. Там вона сідала на приступках так, що її не видно було нікому, і гірко, тихенько плакала, зігнувшись і закривши лице фартухом. А Оля навіть і не помічала, що мати кудись ізникла. Посміхалась і заводила розмову зо мною або Хомою про щонебудь, що її цікавило: про льох, погоду, або про собачку Бруньку, якій вона збиралася купити окуляри, бо бідне створіння було сліпе від старости.

 

_________

 

 

От тільки одного я ніяк не міг зрозуміти: чого не одвозили Івана Ревуна в губернію? Навіщо мучили чоловіка в тій ямі? Невже не було тонших способів показати йому, де раки зимують? На десять кроків нікого до тої ями не підпускали, не дивлячись на те, що над лядою стояло двоє стражників і за велику свою милость мали, коли дозволяли родичам передати щонебудь з їжі підземному в'язневі.

Я ні з Олею, ні з «тьотьою» про це не балакав, бо вони, видно, знали стільки ж, скільки й я.

Але нічого певного з розмов і з сторінніми людьми не міг винести. Одні казали, що Ревуна держать тут через те, що начальство не певне, чи то, справді, він убив, і веде ще слідство. Дійсно, часто брали на допит то того, то другого з шахтарів і слідчий