т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Інші ж казали, що адміністрація боялась витягти з ями і везти Ревуна, бо ходять чутки, що шахтарі змовились одбить його по дорозі. Неначе б то склали з-поміж себе якусь «комісію» чи «партію», яка мала тою справою займатися. Немов і револьверів, і бомб уже подоставали. Тільки стражники рушать, як зараз же буде сповіщено всіх і весь рудник кинеться в погоню. Ніби й коней мужики дають,- розуміється, за плату. От начальство тепер і затяга діло, наче б то ведучи слідство, а навсправжки видивляючись, хто є в тій партії, щоб половить та придержать на той час, як повезуть Ревуна. Через це ніби й держали його не в конторі, а в ямі, бо від неї недалеко були казарми стражників.

І те й друге було дуже можливе. Е, шахтарі нарід бравий! Шахтар - чоловік одчаяний, він із смертю за панібрата, йому все одно: чи породою його придавить під землею, чи стражницька куля прониже, чи п’яний замерзне десь під тином у рівчаку - раз мати породила, раз і помирать!

Але, по щирості сказати, я ніякого такого войовничого настрою ні в кого не помічав. Ходив я вечорами і до монопольки, і в робітничі казарми, і в пивні, умисне придивлявся й прислухався і нічого все ж таки не помітив. Про Івана Ревуна навіть рідко згадували. А як і згадували, то без особливих почувань: пожаліють, вилають «барбосів» та й усе. До нього ставились уже, як до покійника. «Ех, мовляв, був колись хороший парубчина, отой Іван Ревун!» Та й більш нічого.

Так само й по Олі Степанівні нічого помітно не було. Вона уже повинна б була знати все, що торкалось її брата, чимнебудь та виявила б змову, коли б вона була: чи ходила б кудись, чи шепотілася з шахтарями, чи якось хвилювалась би. Нічого такого не було. Шепотілася часом з Григором, але то інше було шепотіння. Так не червоніють і не соромляться змовщики, коли їх застукають, як це робили Григор та Оля. Змовщика так прилюдно не виглядають і не переказують йому через людей, щоб неодмінно сьогодні ввечорі зайшов.

Та й недурно ж оті дурні мазальниці чіплялись до мене, дражнячи Григором. Вони своїми баб’ячими головами зараз же скомпонували собі, що я залюбився в Олю: бабі скрізь любов, хоч чоловік ні сном, ні духом не причасний до того. А все ж таки, значить, недурно Григора сюди пришпилювали!

Але Хомі, розуміється, поводження Олі не подобалось: брат сидить у ямі, от-то на шибениці за дриґа ногами, а сестричка з полюбовничками «анекдоти строчить». Страшенно чеснотний чолов'яга був отой Хома.

Ах, отой ще Хома! Він каменюкою лежав мені на серці. Де він тільки брав грошей на горілку? Останніми днями він уже інакше не з’являвся на подвір’я, як тяжко, аж чорно, п’яний. Очі йому зовсім запухли, лице обвисло, погляд був якийсь неодривний, тягучий, упертий і ще більш понурий. Він міг стати на одному місці, широко розставити ноги, неначе укріпившись таким способом, і дивитись на когонебудь хвилин п’ять, не одводячи з того своїх моторошних очей. Мазальниці аж тюкали на нього, закидали його глиною, хлюпали водою межи очі,- він (нічого тепер уже не кажучи) тільки в’яло спльовував і одходив на друге місце.

«Тьотя» вже почала серйозно боятись його і навіть просила мене не пускати до них таким свого товариша. Взагалі, цей босяк ставав уже для всіх підозрілим, а для мене просто небезпечним. Іноді він і на мене дивився. Я вже посунувся з своїм льохом так, що мене з землі не видно було. Босяк приходив, сідав на горбик, що накиданий був біля ями, спускав ноги й починав дивитись на мене,- пильно, хмуро, мовчки.

- Ну що, Хома Іванович, знов прийшов дурака строїть? - питав я.- Стрибав би ти, брат, лучче сюди та помахав би трошки лопаткою. Такий хороший господін, а дурака строїш...

Хороший господін нічого не відповідав. Міцно упершись руками в вогку глину, неначе збираючись плигнути в яму, він сидів, зігнувшись, і п’яно сопів носом.

- Ссволочі, ссукини ссини… - раптом ні з того ні з сього бурмотів він і сидів далі, сидів навіть тоді, як я навмисне на нього кидав глину.

З Олею Степанівною він так само не церемонився, навіть зачіпав її і бундючним, п'яно-грубим і злим тоном питав, чого вона задається. Де, як, у чому задавалась Оля, зрозуміти не можна було, але він товк своє і обов'язково хотів, щоб Оля призналася, чого вона так задається. Оля не хотіла признатися й лагідно-спокійно радила йому лягти спати.

Але одного дня сталось щось надзвичайне: Хома прийшов тверезий. Прийшов уранці, сів біля ями на глині і, покурюючи, став дивитись на мою роботу. Дивився, правда, так само важко й понуро, але тверезо й неодривно. Мало того: страшна сорочка його була зашита! Так-так, сорочка була зашита й поли її не розвівалися вже, показуючи голе тіло. Я очам своїм не повірив і ще декільки раз уважно озирнув його. Дійсно, таки була зашита.

Босяк, мабуть, помітив мої погляди, бо очі його неначе ніяково чи сердито забігали по ямі.

Я копав собі далі, так ніби ніякого Хоми не було тут. Мазальниці мазали вже зсередини й чи не бачили Хоми, чи не хотіли його зачіпати. На подвір’ї не було нікого, тільки Брунька лежала в холодочку під дашком землянки.

Хома довго сидів так. Часом він немов збирався щось сказати, але нічого не говорив і тільки робив усім лицем такий рух, ніби щось ковтав. Іноді брав грудку глини і, сердито пом’явши її, одкидав убік. Переміняв позу, дивився на небо з таким виглядом, неначе був заклопотаний, чи буде погода сьогодні. Словом, поводився чудно.

Я ж нічого ніби не помічав і копав собі далі. Дуже придушивши лопату босою ногою, я встромляв її аж по держално в м’який, вогкий ґрунт. Потім швидко нахиляв держално до землі й піднімав з шматком жовто-сивої глини. Держачи її, як паляницю, на лопаті, я сильно змахував і викидав нагору. Треба було пильнувати, щоб паляниця вилітала аж за горбик і не падала знов у яму. Розуміється, чоловікові не до того, щоб за кимсь там слідкувати,