т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Вона не переставала подивлятись то на Хому Івановича, то на стражника й юрбу, яка трохи притихла й жадно слухала. Але Хома Іванович, не помічаючи її поглядів, посміхався й навіть підморгував комусь із публіки. Він виразно бачив що до нього ні в кого нема ніякої симпатії, що його підморгування може викликати тільки обурення й огиду, але іменно через це й підморгував та посміхався: плюю я, мовляв, на всіх вас; до того плюю, що аж підморгую й посміхаюсь до вас. І не тільки на вас плюю, але й на ваших стражників і Ольок з їхніми «тьотями».

- У вас тетою ноччу було покушеніє в магазині? - знову строго, холодно спитала миша з револьвером на поясі. Тон був такий, ніби Оля робила те «покушеніє».

- Було. А що таке? - теж холодно сказала Оля. Вона вже, видно, розуміла, в чому річ, бо вираз здивовання зник із лиця і з голосу. Але обличчя стало до того блідим, що виразно зажовтіло на ньому ластовиння, а зелені очі в білих віях зробились злими, колючими і надзвичайно ясними.

Стражник на її питання нічого не відповів, вважаючи нижчим своєї гідности при «ісполнєнії служебних об’язаностей» відповідати на питання обвинувачених. Він ще неприступніше й строгіше спитав:

- Кого ви підозріваєте?

- Нікого,- твердо, коротко і з явною ворожістю кинула Оля.

Стражник ніби не помічав її тону.

- Подозрівається в покушенії на магазін от етот челаек… - велично великим пальцем показав він убік себе.

- Хто?! - зараз же з виглядом крайнього здивовання скрикнула Оля.- Так ви цього чоловіка підозріваєте? Ви?.. Хома Іванович! - раптом іншим, серйозним, повним поваги й жалю голосом звернулась вона до босяка і, ступивши до нього, взяла під руку.- Ви ще не вечеряли? Сідайте, пожалуйста. Ми вас ждали... От тут. Сідайте, прошу...

Це було так несподівано, що Хома Іванович покірно посунувся за нею й сів на ящичок, якось дурновато дивлячись на Олю. А стражник, широко розкривши очі, загубивши всю свою строгість та поважність, непорозуміло озирнувся до публіки, немов у неї шукаючи розв’язання цеї несподіванки. Але публіка так само нічого не розуміла.

- Мамо,- рівно й ніби спокійно сказала Оля: - там зосталось ше трохи м’яса від обіду... Ні-ні, сидіть, я сама...

Тут вона ніби помітила стражника й публіку.

- Ви ще щось хочете сказать, стражник? Говоріть та очистіть двір од народу, що навели з собою.

Стражник, нарешті, трохи очутився.

- Позвольте!..- ступив він крок уперед, немов збираючись одняти в неї босяка і все ж таки дивуючись.- По какому ж ето праву?

- Що «по какому праву»? - здивувалась і Оля.- Що «по какому праву»? - вмить, не видержавши, аж спалахнула вона й теж ступила до стражника.- А ви по какому праву хватаєте людей? Га?

- Його подозрівають в покушенії на...

- Хто подозріває? Хто?

- Хто? Люди.

- Які люди? Де вони? Покажіть мені їх? Вони бачили? Покажіть, хто бачив! Покажіть!

Сіренька миша в поліцейській формі зніяковіла від такого натиску.

- Ну, хто ж бачив?..

- Позвольте... Тетот человєк незвєсно шо тут дєлає на руднику...

- А, так через це? Ну, так він мій родич! Понімаєте ви це? Він до мене в гості зайшов. Робочий, чесний чоловік. Понімаєте? А що в його слабость єсть, що любить випить і не носить хворменого картуза, так за це хватать його треба? Ідіть собі з мого двору, нам не треба таких защитників. Защищайте других, а нам не треба. Ідіть собі... А ви, Степанихо… - раптом звернулась вона через голову стражника до жінки з дитиною на руках,- стидалися б водить за собою народ і ходить за стражниками. Хіба ви не знаєте, що Хома Іванович не такий чоловік?

Степаниха почервоніла й потисла плечами.

- Отаке! Хіба я водю їх? Усі йдуть, то й я пішла. А я знала, що воно таке? Знаю, що якийсь чужий. Драстє, я винна...

Стражник не знав, що йому робить.

- Ну, харашо! - нарешті з погрозою муркнув він таким тоном, немов складав на Олю всю відповідальність за майбутнє і, помалу повернувшись, пішов з подвір’я. За ним притихла й здивована посунула вся юрба; хлопчики зацікавлено й серйозно весь час озирались і дивились на Хому Івановича.

А Хома Іванович як сів, так і не рушився. Здивовання вже не було на його лиці, він сидів понуро й тільки часом поглядав на Олю довгим, допитливим поглядом. Йому дали поїсти й він мовчки їв, не говорячи нікому ні слова й не відповідаючи на питання, які йому несміло декілька раз задавала «тьотя». Поївши, він, не дякуючи і знов таки нічого не кажучи, устав і пішов у нову хату. Здавалось, він пішов за чимсь і зараз прийде. Але він ліг у кутку на очереті, одвернувсь лицем до стіни й заснув. Я декілька раз ходив, хотячи з ним поговорить, але Хома вдавав, що спить.

Аж перед світом, коли вже сіріло, прокинувшись, я помітив на вікні босяка. Він сидів, спустивши ноги надвір і зігнувшись. Я вийняв його картуз із сіна, устав і підійшов до нього. Хома ворухнувся й злегка повернув голову назад. І зараз же знов одвернувся.

- На картуз твій..- сказав я, насуваючи йому на голову кепку.- Дурак!..

Босяк нічого не сказав, тільки різким рухом поправив картуза на голові й знов зігнувся.

Я постояв, позіхнув і ліг на своє місце - до роботи ставати було ще рано.

_________

Прокинувшись знов, я вже не побачив Хоми на вікні. Не було його й у хаті. На дворі тільки-тільки світало, небо було з одного боку, як на яблуці, червоне, але сонце ще не зійшло. На даху землянки, згорнувшись у вузлик, солодко спала Брунька, спочиваючи від нічної праці. Бадьоро й поспішно літаючи, чиркали якісь птички, немов померзли та грілись тепер жвавою діяльністю.

Я визирнув у вікно і зараз же помітив, як із ями льоху вискакували шматки глини.

«Ага!» сказав я собі й пішов умиватись.

Признатися, мені навіть трошки шкода було бідолаху. Він, мабуть, так само засоромиться,