т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Та як із нею тепер говорити? Чи повірить же вона? Він, мабуть, нашепотів їй про мене багато всякої дурниці: і про ревність мою, і про ненависть до нього і ще бозна про що. Чи не вийде моє попередження тільки на користь йому? От заварив я кашу!

Про горілку ж у Хоми Івановича тепер і згадки не було,- кріпився зо всеї сили. Е, коли б він хоч раз випив! Уся б його робота біля Олі звелась би на ніщо і я міг би з більшою надією на успіх поговорити з Олею. Але ж чортів босяк тримався міцно. Частенько хмарно задумувався, частенько ходив по подвір’ю як неприкаяний, неначе щось загубивши, чи забувши та усилено пригадуючи,- але не здавався.

Е, він навіть перед молодими не хотів спасувати!

Через те, мабуть, так живо усе старався й робить, щоб показати, шо він за всякого парубка справиться. В одну мить тут, у другу вже там, покрикує, клопочеться, посвистує, похехекує, летить як ошпарений, коли його покличуть, одповідає по-салдатськи (ніби то так жартуючи): «так тошно», «нікак нєт». Ах, боже, як же йому хотілося мого пальця!

_________

Одно було досадно: помилився я в цій дівчині. Я все ж таки не думав, що вона може в такий час любощами займатися: брат сидить у ямі, світу божого тижнів три вже не бачить, гине там під землею, а вона тут собі то з одним, то з другим. Та ще з яким другим,- старим, поганим, гнилоротим! Ні, помилився, тут уже нема що!

І тільки часом увечорі я немов забував про свою помилку; й тоді я тихенько кликав до себе Бруньку і, сидячи на порозі нової хати, гладив собачку й чухав їй за вухами якраз у тім самім місці, де любила чухать Оля.

Навкруги спокій спочинку, звуки сонні, вмираючі, тільки рудник чохав, не знаючи втоми ні вдень, ні вночі. Коротко світиться кінчик віконця з землянки, а там за тим віконцем, внизу, по вимазаній чистенькій долівці ходить сіроока жовтокоса дівчина з дитячими серйозними губами, які вміють так сочно, так червоно, так любо-любо посміхатись. Вона мабуть стоїть там у цей мент коло столу перед дзеркальцем, вробленим у стіну й заплітає свою жовту, як із молодої, чистої соломи, косу. До Хоми, може, чепуриться. Ну, бог з нею, хай собі до Хоми, хай до кого хоче. Може, їй пошукати Хому? Його десь немає, пішов кудись. Так можу побігти привести його до неї.

Раз Оля таки застукала мене в такім настрою. Я, звичайно, зараз же ховався, як рипіли двері: навіщо ніяковити дівчину. Крім того вона могла, бачачи, що я не сплю, бознащо подумати: що підглядаю, сумую, або щось подібне. Через те я волів собі сховатися. Але раз якось, чи не встиг, чи що, не сховався й сидів собі далі, тихенько балакаючи до Бруньки.

Оля Степановна надійшла і, пізнавши мене, привіталася. На голові їй була біленька хусточка - значить, кудись зібралася. Віконечко було темне - старенька заснула.

Я байдуже відповів «добрий вечір» і потріпав Бруньку за м’яке, як з оксамиту, вухо. Брунька ввічливо лизнула мені за це руку.

- Хома Іванович спить? - помовчавши спитала Оля.

- Ні, здається кудись пішов! - сказав я.- Може збігать пошукать?

- Ні, нічого... Не треба. Він прийде.

- Ну, певно, що прийде! Щоб він не прийшов! Хе.

Я нічого не сказав і широко позіхнув.

- Ех, спать треба йти… - обережно відпихаючи Бруньку, встав я й потягнувся усім тілом. Потім хитнув Олі головою й пішов у хату.

- Скучаєте ви у нас? - раптом кинула мені на вздогін Оля.

Я зупинився й повернувся до неї.

- Ні, чого ж скучать? От кінчу тут у вас роботу, піду далі.

- А скоро кінчите?

Спитала живо якось - мабуть для цього й розмову завела, щоб натякнуть, підігнать.

- Та треба постараться, поспішить. Днів ще з п’ять-шість, я думаю.

- А тоді куди?

Чи не маю, мовляв, наміру тут зостатися.

- Куди? Е, світ широкий! Не знаю.

- Хочеться вже звідси втекти? Га?

- Та, правду сказать, пора вже перемінить місце. Хоч гірше, аби інше... Хе-хе!

Оля нічого не сказала і стояла непорушно. Лиця її не видно було, тільки темніли плямки очей та рота під білою хусткою. Брунька силкувалася стрибнути на неї, але тільки спиралась передніми лапами об спідницю й падала. Оля не помічала її.

- Нуда! - раптом сказала вона, немов зразу прокинувшись.- У нас тут скучно. Чоловік ви городський, звикли до іншого... Та ше, мабуть, десь там і дівчину покинули та трошки скучили вже. Правда?

І нещиро, силувано засміялась. Засміявся і я.

- Та правда! Єсть і цього трошки.

- От бачите! То ж то я дивлюсь, що ви послідні дні якісь такі стали... Видно, що сумуєте, чи скучаєте за кимсь. Так ви знаєте що? - вмить, немов догадавшись, аж скрикнула вона.- Кидайте роботу! Їй-богу! Ви не бійтесь, ми знайдемо когось, що докопає. Правда-правда. Чого ж вам тут мучити себе!

Он куди, значить, вела вона. Хитро!

- Ну, нічого… - засміявся я.- Не помру. І вона там не помре... Не задавайте собі клопоту...

- Ні, чого ж мучитись без потреби?

- Нічого, помучусь трошки, зате потім солодше буде...

- Як хочете... А то, правду кажу, ми знайдемо. Та от Хома Іванович міг би. Він, здається, не збирається скоро йти звідси...

Ага, он що!

- Розуміється, Хома Іванович не збирався!

Я потиснув плечима й постарався знов засміятись.

- Коли вам хочеться, щоб я пішов, так я піду... Насильно я не робитиму... Ну, а як...

- Хочеться? Ну, це вже... Ет! - раптом, гнівно обірвавши себе, круто одвернулась вона й пішла до землянки.

Розсердилась, що піймалась. Не вподобалось! Я голосно позіхнув і навіть потягнувся. Потім пішов і ліг у свій куток.

Але лежать було якось незручно, нудно, тоскно.

Так, треба було йти звідси, годі всяких дурниць.

Круг мене в тьмі хати дуже обережно, немов із співчуття зо мною, шаруділи очеретом якісь