т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.
Хома весь час лежав у своїм кутку й не рухався. Коли гомін затих, він хутко став на ноги і визирнув. Потім одвернувся й люто сплюнув.
- Засипались, сукини сини! Казав же я... Ех, боже мій, пропало діло! Усіх, мабуть, забрали. На якого чорта було збираться... Дурноляпи!
Він вирвав з кишені пачку з тютюном і став робити цигарку. Я вже з самого початку, як він ще прокрадався від тину до хати, почав про дещо догадуватись. А тепер уже зовсім ясно було, що босяк якимсь чином проліз до шахтарів і разом із ними щось затівав. А я навіть не підозрівав нічого! І всі ці залицяння до Олі, виходить, мали зовсім інший характер? Але заклад же на палець що значить? Як його треба розуміти?
Хома закурив і знову ліг на своє місце.
Курив він гарячково, голосно затягуючись і видихаючи дим. Цигарка червоним кружечком раз за разом освітлювала його ніс і одно око, блискуче й напружене.
- Слиш, ти! - вмить неголосно, але таким чудним тоном покликав він, що я зразу весь напружився.
- Ну? - обізвався я.
- Іди сюди. Ближче.
Я, вчуваючи, шо виясниться дещо, підійшов і присів біля самої голови Хоми. Хома плюнув на долоню, хапливо притокмачив у ній недокурок, обтер руку об штани і, наблизивши майже до самого мого лиця свої круглі, напружені очі, зашепотів:
- Слухай: согласився б ти виручить Івана? Га?
Пропозиція була цілком несподівана.
- Тобто, як виручить?
- Як, це розговор інший. Ти говори: согласний чи ні? Товариша виручить. Согласний?
- Согласний.
- Вєрно? І на все підеш? Хоч би на случай чого... і на опасность пішов би? Га?
- Пішов би.
Я рішуче нічого не розумів, босяк і така мова, такий тон, вирази, такі наміри! Або я нічого не тямив на людях, або тут було щось непевне.
- Вєрно? Ну, так от... Ага, ти знаєш кого це повели? Це та партія, що мала одбить Івана, як його повезуть. Якась сука видала поліції, не інакше. Добре, що ми з Олею спізнилися!
У мене тьохнуло й глухо забилося серце: чи не сиділа та «сука» отут переді мною?
- Ну, та чорта з два! - раптом схопився на коліна Хома.- Це ще не все! Так согласний? Добре, ми ще потягаємся! Слухай. Я зараз піду і прийду або вранці сьогодні, або завтра ввечорі. Чуєш? Так і скажи Олі Степанівні. Завтра ввечорі, не пізніше. Як не буде ввечорі часов так у дев'ять-десять, значить - не ждіть. Чуєш? Ну, та ще скажи, як засиплюсь що кланявся. Я йду в Конопате. Не забудеш? Ага! Та ще от що перекажи Олі: хай напише записочку братові, щоб цеї ночі готов був плітувать, тікать значить. Щоб на саму гору виліз і під лядою дожидався. У хліб пущай заткне, як і перше... Та щоб сірників не забула покласти, а то ж і не прочитає там. Не забудеш? Ну, добре. Стало буть, прощай пока.
Він говорив, як у гарячці. Так само схопився й пішов у двері, що ледве сіріли в пітьмі. Але раптом швидко вернувсь і тим же тоном проговорив:
- А на мене не сєрчай. Слиш, товариш! І спасибі тобі. Перекажи й Олі Степанівні, що Хома благодарив її за все. Слиш? Ну, та ще, може, вернусь.
І з цими словами знов повернувсь і вийшов.
Їй-богу, я готов був повірити в щирість його слів, коли б це не було так неправдоподібно, неможливо і коли б раніше не було багато чого другого, що примушувало бути обережним із цим чудним чоловіком. Чорт його знає, що він затіває, через що, властиво, так схвильований, куди йде тепер і яку ролю грав у цім арешті. Все мало непевний, підозрілий характер. Нічого, розуміється, неймовірного не могло бути в тому що він видав усіх за хорошу плату. А видавши, хотів тепер одтягнути час і втекти. Для цього, може, й вигадав якийсь там плян. А щоб повірили, узяв сердешний, щирий тон... А в тім, здається, кращий актьор навряд чи заграв би так. Щось у тоні його було таке глибоке, таке надзвичайно душевне, що...
А з другого боку - через що ж тільки він запізнився? Через що не сказав мені, куди йде?..
_________
Я не спав усю ніч, роздумуючи над загадкою, яку завдав мені босяк.
Не спав і посьолок, глухо хвилюючись і світячи маленькими квадратиками вікон. Іноді перевулком поспішно проходили подвоє й потроє шахтарі, неголосно й заклопотано балакаючи. Собаки не вгавали до самого ранку, навіть півні перекликались тривожно й сполохано. Тільки машина чохала все так само: рівно, однотонно, байдуже.
Тільки стало сіріти, як я пішов у свій льох і став копати, стараючись у роботі трохи відпочити й нічого не думать.
Босяк уранці не прийшов. Оля Степанівна зараз же, як встала, прийшла до мене і спитала про нього. Я сказав їй усе, що доручив мені Хома, і вона мовчки хитнула головою. Хитнула байдуже і без усякого оживлення: вона вже нічого не ждала й загубила всяку надію. Та й як, справді, тепер уже можна було виручити Івана? Його напевне цеї ночі повезуть, а ті, що могли б одбити, сидять сами десь під доглядом мовчазних стражницьких рушниць.
Лице в Олі було стомлене, жовто-сіре, в ластовинні й з хоробливо-блискучими, спухлими повіками очей.
Удень вияснилось, що арештували всього одинадцять чоловік, але мали арештувати ще багатьох. Івана Ревуна, були чутки, збирались цеї ночі везти з рудника.
«Тьотя» все ж таки понесла йому і сьогодні обід. Я не знав, чи сховала Оля в йому записку, як казав Хома. Та й що могла помогти та записка?
Перший раз за весь час не вечеряли Оля й мати її перед земляночкою. Перший день Оля не перегукувалась з сусідами, не жартувала; вони обидві сиділи
