т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

можливо, що манера ця почалася із одної вдачі мого друга, а саме тої, що він до комізму не любив брехати. Це було у нього щось просто таки хоробливе, недоладне й часто зворушливо-смішне. За це його й прозвали (досить, правда, невдало) Схімніком. Схімніцькою в йому була хіба ця вперта, безжалісна правдивість, яка частіш усього шкодила йому самому. Часом здавалось, що його приставлено до самого себе за клясну даму,- до того він чіплявся до своїх слів, до того підглядав за кожним своїм жестом, поглядом, усміхом, щоб, борони боже, якось цим не збрехнути, бо ж відомо, що збрехати можна не тільки просто, але й посередньо.

Воістину, закови носив на собі чоловік, як сказав про нього один одставний народник.

Не було нічого вже дивного в тому, що після якоїсь збірки Схімнік з’являвся на другий день до предсідателя й одривисто доносив:

- Товаришу предсідатель! Я вчора одмовився від доручення. Не через те, що не міг, а злякався. Я сам себе обманув. І вас. Прошу на слідуючім засіданні це оголосити.

І вже зовсім недавно при всіх раптом випалив:

- Товаришу секретар! Прошу занести в протокол. Я був проти пропозиції товариша Семена через те, що маю до нього особисте чуття, про яке не хочу балакать.

Балакати й не треба було,- і без його добре знали.

Але Ольга Іванівна теж чудна жінка! Хоч і почервоніла так, що вуха їй стали рожеві, одначе подивилася на Запечатаного без найменшого незадоволення,- навпаки, неначе похваляюче, немов би вона разом обмірковувала цю його «заяву», чого, звичайно, бути не могло.

Один лише товариш Семен зніяковів за всіх: при цьому, як звичайно, від ніяковости почав легенько кахикати, приставивши дощечкою пальці до куточка уст.

А Запечатаний з суворо-задоволеним виглядом сів на своє місце, не цікавлячись тим, як поставляться до його вчинку. Але з цеї задоволености, з цього немов би мстивого виразу його обличчя, що бува після таких випадків, я й помічав оту штучність, оті закови. Я певний, що він мав якусь тяжку історію в тому місті, де раніше жив, наслідком якої й виникли ці чудернацтва. Напевне й поїхав звідти через неї. Бо переїзд його у нашу організацію не було мотивовано ніякими громадськими інтересами. Я ретельно старався довідатись від його хоч щонебудь, але він уперто мовчав. Часом було таке вражіння, що він набрав повен рот води, щоб мовчати. Цьому вражінню сприяла ще й будова його щелепів, подібних до підков, обтягнених шкурою. Так і ввижалось, що от-от він не витримає і, як діти, з реготом присне на тебе водою, а потім, щоб надолужити довге мовчання, почне швидко й багато оповідати. Але цього не трапилось ніразу, хоч умовини, серед яких ми з ним прожили місяців з чотири, як найліпше тому спричинялися. (Ми разом працювали в партійній друкарні. Хто знайомий з цею роботою, той мусить згодитись, що то найвдячніший ґрунт на всякі впливи та вивертування душ).

Заявивши про своє злочинство проти правдивости, Схімнік через хвилину ще раз підвівся й додав:

- Одначе була б також брехня, коли б я сказав, що тільки через це був проти товариша Семена. Прошу й це записати.

Записали. А Схімнік, комічно поглядаючи на всіх неуважним, дитячим поглядом і, очевидно, зайнятий слідкуванням за собою, знов замкнув свою касу.

Після того у нього була якась розмова з Ольгою Іванівною, але про що вони говорили - я не міг дізнатись, хоч і цікавився. Містер Танґ, дивлячись мені дуже просто в лице, своїми дитячими серйозними очима, навіть з деяким проханням сказав:

- Я бачу, що ти хотів би знати, що мені казала Ольга Іванівна. Але я тобі не скажу, бо... бо мені не хочеться.

І чекаюче дивився на мене, щоб знати, як прийняті його слова і чи не треба йому ще раз одімкнутися.

Я цілком задовольнився його поясненням. Певно Ольга Іванівна спочатку була трохи все ж таки незадоволена, а потім з пошаною, з побожністю, з самокатуванням і смиреністю прийняла його безцеремонний виступ проти того, що вони обоє старано ховали від усіх. А в тім, що саме вони ховали? Я гадаю, що з певністю ніхто нічого не міг би сказати. Та й сами вони, як мені здається, теж не більше, ніж ми, знали про себе, а то й менше. Було щось - це понад усякий сумнів, але що іменно, в яких розмірах, якого характеру - перевірити це було ніяк.

Але навіть, що було там «щось», уже дивувало багатьох. Як могла Ольга Іванівна,- не хто інший, а Ольга Іванівна! - почувати щось до Містера Танґа?

Тут до речі пояснити, чому ще називали його Містером Танґом. Це - делікатне й скорочене «Орангутанг». Запечатаний, справді, заслуговував на цю назву. Він мав широкий, з вивернутими, як у мавп, ніздрями, ніс і, як я вже сказав, підковосхожі щелепи. Нижня частина лиця могла з успіхом служити для наочного навчання природничих наук при студіюванню печерної людини. Зате верхня виручила: серйозні, наївні очі і спокійне, розумне чоло. Може, за верхню частину Ольга Іванівна одважилась на «щось»?

Але річ у тому, що такі люди просто не розуміли саму Ольгу Іванівну. І то справді підтверджувалось їхньою оцінкою її. Вони гадали, що вона просто дамочка з випещеним естетичним смаком, якій цікаво побавитись у революцію, яка йде за модою, якій хочеться «сильних почувань». Навіть її захоплене відношення до всього, її великі грошові жертвування на справи організації, її відома всім сварка за це все з своїм чоловіком,- все пояснялось тим же самим. Чому вона могла викидати сотні рублів щосезону на капелюшки та сукні, які з Парижу їй виписував її чоловік, і чому не може витрачати ті гроші на іншу моду, яка їй тепер більше до смаку?

Це, розуміється, міркування помилкове і многі потім переконались у своїй помилці. Як переконались і в тому, що вона не була така дурненька, як думали тоді ж таки. Правда, вона так і не пізнала різниці між есерами, лібералами й есдеками, скільки я її знав. На цьому почасти ґрунтувались ті, що називали її дурненькою. Та ще на тому, що вона завжди мала на збірках страшенно уважний, урочистий, навіть якийсь безкритично-побожний вигляд. Між іншим, вона на все рішуче згоджувалась, що їй пропонувалось. Здається, коли б їй