т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

сказали взяти до себе в ліжко пуд динаміту, лягти на нього й лежати так доти, доки не прийдуть і не підпалять його під нею,- вона б усе точно й не вагаючись ні хвилини зробила б. Аби це було «для справи». Правда, на зібраннях у неї було, справді, трохи немов глупувате лице. Але це, мені думається, було через те, що вона інакше уявляла собі нас і те, чим ми жили. Її зовсім не вимоги програми привели до нас. Я гадаю, що вона просто не розуміла потреби в якихось там дискусіях, ораторстві, предсідателях і тому подібних речах, які в нашому житті займали поважне місце. Коли б повірила у це, як у пуд динаміту, або в проклямації до робітників, які вона без церемонії роздавала на вулицях направо й наліво, то, я думаю, змогла б і цю мудрість пізнати. Та мабуть, потім і до цього дійшла. От через що, я гадаю, вона була в неприємному й дійсно не зовсім розумному становищі, коли доходило до дебатів. Коли говорила одна сторона, їй було ясно, що іменно так і треба робить. Але також справедливо було, що казала друга. А від того вигляд розтеряности, напруженого замішання і тупуватости.

Тут я мушу додати, що вона сама собі шкодила своєю манерою, яка лишилась у неї, мабуть, із старих часів. А саме: кумедно дивитись, коли її щось дуже цікавило. Очі в неї в звичайному стані були дуже гарні, остільки гарні, що через них, якщо вірити чуткам, застрілилось поспіль двоє поручиків з того полку, в якім служив її чоловік. Сірі, великі і трохи приплющені, як у короткозорих. Але вона не була короткозорою і приплющувала їх рідко. Коли ж приплющувала - вони робились майже чорними і дійсно хвилююче-вабливими. Це виходило проте з природних причин: чоловічки її очей зеленяво-сірі були обведені виразними, чорними обвідками. Ці обвідки і в звичайній поставі очей надавали їй виразу глибини, а коли прикривалися довгими віями, то робили їх немов криницями.

Але не в цьому була манера, що шкодила їй. Ольга Іванівна мала звичай нахилять голову на груди, а потім, злегка підвівши її, дивитись з-під лоба, так що видно було майже самі баньки. Коли до цього схилить голову набік та мило посміхатись, то це, може, й гарно було. Але без милої посмішки та ще під час ділової партійної розмови така звичка робила вражіння туповатости. Та ще губи, певно, спричинялися до цього,- вони були непростимо пухкі. Так і здавалось, що Ольга Іванівна оце зараз цілувалась до несхочу. Все ж останнє в лиці рішуче не давало ніякого приводу для думок про її недалекість. Навіть навпаки. Одежа також. Одягалась вона тепер дуже просто, трохи не по-міщанськи.

На мене, принаймні, особливо перші часи, вона робила вражіння чогось неспокійного, безпомічного і викликала чуття зворушеної жалости й великої пошани.

 

_________

 

 

Я сказав, що навіть Запечатаний змінився зовсім. А йому це було трудніше, ніж кому іншому. У нього була особиста неприємність.

Річ у тому, що чоловік Ольги Іванівни, полковий лікар, кільки днів тому одержав анонімного листа, в якому говорилося, що жінка його, Ольга Іванівна, не тільки ідеями захоплюється, а й ще чимсь іншим. Коли він, доктор, відноситься до ідей терпимо, коли виставляє себе з такого гарного боку, то тим паче за нього мусить бути обидно, бо хорошими намірами прикриваються нехороші вчинки. Дописувач радив панові докторові уважно простежити за своєю жінкою й самому переконатися в справедливості написаного в цьому анонімному листі.

Чоловік Ольги Іванівни був розумною людиною і листа того зараз же дав їй. Я, власне, не знаю, через що він дав, які там у них були відносини, що він хотів тим досягти, але, в кожному разі, це був хід розумний. Ольга Іванівна була страшенно вражена. З деяких деталів листа вона бачила, що його написав хтось із нас, із товаришів, членів організації. (Написано було друкованими літерами, по почерку нічого не можна було пізнати).

Пам'ятаю той вечір, коли вона прибігла до нас з тим листом. Смеркало вже. Я лежав на ліжку, накрившись плащем, а Схімнік стояв коло вікна і, низько схилившись до рук собі та посопуючи носом, чистив револьвер.

Вбігши, Ольга Іванівна нашвидку озирнулась і, певно не помітивши мене, зараз же кинулась до Танґа.

- Запечатаний! Одповідайте: ви знаєте, хто послав мойому чоловікові анонімного листа?

(Між іншим, вона з великим усиллям завжди казала «товариш». Чи не сміла себе зачисляти до наших товаришів, чи соромилась цього слова ще звідти, з свойого попереднього кола - не знаю, вона воліла називати просто іменем або прізвищем.)

Тон голосу був надзвичайний. Так, власне, мусіла б, почулось мені, раз-у-раз говорить Ольга Іванівна: сильно, нетерпляче, гаряче. Правда, тепер занадто гаряче було сказано. Чулось навіть щось болюче, з нотками стриманого ридання.

Схімнік, розуміється, не зразу одповів,- щоб, бува, не сказать неправди. Він поклав револьвер на вікно і почав дивитись на Ольгу Іванівну. Вона була трошки нижча за нього. Її висока й занадто тонка постать, у довгому сірому пальті, похожа на привид, не рухалась. Мені видно було на фоні сіро-синього вікна профіль її, трохи піднятої догори, голови з загнутим донизу носом, злегка горбатим і породистим.

- Ні, я не знаю нічого про анонімний лист,- спокійно й твердо проговорив Запечатаний.

Тоді Ольга Іванівна раптом ступила до нього, скинула руками, оповила ними його шию й гірко, жалібно, з образою заплакала.

Схімнік захвилювався, закашляв басом, дубовато обняв її, мабуть машинально й сам розтерявшись, і не знав, що робити. Насамперед, його мусіло ніяковити те, що я тут був і бачив, як вона його обняла. А друге, сльози Ольги Іванівни, яка ніколи, як нам здавалось, не могла полакати.

Я встав і рішуче вийшов із кімнати. Ольга Іванівна вмить одстрибнула від Запечатаного і з страхом притулилась спиною до стіни неначе збираючись боронитись.

Мені вийти було можна тільки в сіни, бо надворі ішов дощик. Стоячи тут і дивлячись на голі дерева саду, заштриховані косими лініями дощу, я мимо своєї волі слухав, що робилося в хаті. Спочатку вони балакали тихо. Чувся голос Ольги Іванівни, очевидно оповідала про лист. Потім шепіт «Це, я думав, про чоловіка говорить». А далі раптом щось бовкнув Схімнік. Мовчання, грохіт стільця. Мабуть, раптово встала вона. І зараз