т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Забачивши нас, Ольга Іванівна зупинилась і підняла голову, чекаючи. На ній було простеньке сіре пальто й чорна невеличка хустка, зав’язана по-міщанськи.

Схімнік, ще не доходячи до неї, зробив винувате, пильне лице. Він, очевидно, з одного погляду на Ольгу учув щось надзвичайне в ній, щось таке, що мало до нього серйозне відношення. Торжество і радість його приховались.

- Я вас чекаю тут з годину! - кинула Ольга Іванівна, подаючи йому руку в сірій рукавичці.

- Чому ж ви...- почав було Схімнік.

- Там сидить Віталій. Я не можу його бачити. Я зазирнула в вікно. Він сидів і я не могла зайти. Слухайте,- раптом почервоніла вона,- як ви можете допускать, щоб він сидів у вашій хаті?

І вона сильно скинула головою вбік дому так сильно, ніби одним уже цим рухом хотіла виявить своє обурення.

Мені мигнуло, що вона прийшла в якійсь іншій справі, може зовсім інша вся, в іншому настрої, в такому, в якому весь час чекав і хотів бачить її Схімнік. Але, побачивши Віталія, стала ходити тут по дорожці. І що більше ходила, то все менше й менше ставало того настрою, то дужче вгрузали підбори в пісок, то більше блідли щоки, набираючи неспокійної, якоїсь страдницької жагучости. Щоки у неї були з вибоїнками, з долинками посередині, м’якими, але виразними. Я мало знаю людей, але помітив, що люди з круглими, рівними щоками - переважно спокійні й рівні. А з вибоїнками - неспокійно-жагучі, уперті, з якоюсь потребою страждання.

- Я ж не знав, що він там,- піднімаючи догори кошлаті брови й пробуючи несміло розгладити своє лице жартівливою посмішкою, сказав Запечатаний.

- Ах, це все одно,- нетерпляче, гидливо скрикнула Ольга Іванівна. І невідомо, чого вона так гидливо скрикнула: чи тому, що там сидів Віталій, чи тому, що Запечатаний хотів пожартувати, себто відносився до цього всього без тої поважности й серйозности, якої вона хотіла від його.

- Факт той, що він вважає можливим прийти до вас і сидіти. Розумієте?? І до вас, і до вас, і до мене навіть. І прийде, я певна, що прийде! Ну, що ж... Ах, я бачу, я знаю, я передбачала, що ви будете думать: «Це помста з її боку». Так? Так?

- Ольга Іванівна!..

- Ні? Так чому ж ви його не викинете з свого товариства? Чому? Як він, може бути з нами?! Як це можливо? Федір, мій муж, має цілковите право говорити мені: «А вони чим кращі?» Раз ви допускаєте хоч плямку, хоч... точку на вашій чистоті,- так, так! іменно, на чистоті! - то... А проте, що ж я вам говорю? Ви сами, певно, знаєте. Я не за тим прийшла... Я вас задержую? Дощ, здається?

Вона гордо, зневажливо тикнула руку Запечатаному й додала:

- Прощайте.

Запечатаний руки не взяв і тихо промовив:

- Ви ж сами знаєте, що тепер такі важні...

Ольга Іванівна без слів перебила його посмішкою. Посмішка ця була недобра, крива. В ній було немов глузування з чогось, і разом біль за те «щось», і виклик нам, нашому відношенню, яке мусить виникнути до неї після того, як вона скаже.

- Знаєте, я тут ходила і думала. Та й не тільки тут. Ви знаєте, що і мій чоловік також стоїть за свободу? Цілком щиро, запевняю вас! Він мерзотник, але одвертий мерзотник, не з тих, що ховаються. Він теж радіє, серйозно! Але як тільки я побачила, що він теж радіє, я перестала радіти. Не хочу радіти, нема чого радіти. Нема чого. Бо хіба він зміниться при свободі? Сущність його і все те, що я вам казала, зміниться? А свободі радіє. І ми радіємо. І нічого особливого нема. А там сидить Віталій, і при свободі будуть Віталії і всі ті... Ну, і як же ви хочете, щоб я кинула все й пішла за вами? Га? Як смієте мені докоряти хитанням і... і іншим? Я знаю, що я гидка, недостойна, непевна, квола,- все що хочете, але чом же ви не даєте мені опори? Чого ви мені все Кавтського підсовуєте, а Віталія зараз товаришем,- подумайте, товаришем,- називати будете! Та що тут важного в цій свободі вашій? «Важне, важне». Ніякої не хочу свободи з Віталіями. Нема нічого! Брехня!

Я боявся, що з нею станеться істерика, або вона впаде отак лицем на стежку і буде битись головою об землю. Мене вона не соромилась, не думаючи про мене; а як і мигнула їй думка, що при мені говорить такі речі, та, певно, зараз же заспокоїла себе тим, що Запечатаний напевне мені вже все розказав,- мужчини хіба вміють поважати інтимність кохання?

І разом із тим мені ставало соромно від її слів, і чудно було дивитись на неї. Не пригадаючи нічого, мені якось півсвідомо вставало порівнання цеї жінки з тою, яку я бачив ще півроку тому назад так часто на наших вуличках: модницю, першу красуню, горду, недоступну, завжди вбрану, як актриса, в перах, шовках. І тепер та сама жінка стояла тут у мокрому садку, в одежі якоїсь швачки й говорила наївні, гарячі слова, натуральні хіба в устах курсистки. Навіть не вірилось, що це та сама жінка, не вірилось і було не то що жалко, а ніби ніяково; одночасно ж зворушувало до бажання зробити все, щоб виправдати себе й її саму перед нею. Через це, мабуть, я почував навіть страх і сором, що ми таку дійсно важну, значну подію в нашому житті так легковажно одсунули набік.

Запечатаний, ніяково страждаючи, поглядав на мене. Йому, мабуть, хотілось, щоб я пішов, тоді б він вільніше міг би говорити, він знайшов би потрібний тон, потрібні слова, щоб погодитися з нею.

Але я був занадто зайнятий своїми думками й почуваннями, щоб догадатись одійти.

- «Важні справи»!..- раптом затихши, й з іншим виразом сказала вона потім, немов від болю нахмуривши рідкуваті й широкі, наче з тонких паралельних ліній складені брови і додала, скорбно, задумливо хитаючи головою:

- Ах, якби ви знали, як для мене це важно! Ах, якби ви знали!..

Але, немов схаменувшись, засоромилась і поспішно протягнула руку Запечатаному.

- Вибачте, будь ласка. Я, здається, трохи хвора ці