т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

прожогом виконувати доручене. Але результат бував раз-у-раз цілком несподіваний. Все переплутано, змінено, зіпсовано і в більшості випадків тільки одна шкода від цього. Можна було подумати (та всі так і думали), що це просто якийсь холоп, який тільки показує, що розуміє, а в дійсності нездалий нічого зрозуміти. Я сам так думав, а тепер гадаю, що це неправда. Він зовсім не був дурнем. Він, дійсно, усе розумів того, з ким раболіпно згоджувався. Коли ж робив не так, як умовлялось, то єдино через те саме раболіпство, яке, напевне, лишаючись сам, добре бачив, розумів і відчував. Іменно через те він же зміняв, робив, по-своєму. Через те і, може, ще бажаючи показати тому, з ким обговорював справу, що він теж щось може. Можливо, що він навіть щоночі мріяв зробити колинебудь щось таке, що б зразу підняло його в очах усіх, що б поставило нарівні зо всіма і знищило б у йому його загубленість і слабкість. Бо не міг же він не бачить відношення товаришів до себе!

Ми поздоровкались з ним хмуро, роблячи більш, ніж потрібно було, заклопотані лиця. Я зараз же вийняв з шафи проклямації й почав робити пачки, які б можна було роздавати аґітаторам. Містер Танґ топтався коло мене, мовчки й не до діла подаючи мені то те, то друге. Позад нас стояв Віталій. Одне те, що ми з ним не заговорили, очевидно, розбило йому все, що він собі насамоті наготовив. А наготовив, певно, якийсь розчарований тон несправедливо й тяжко ображеного.

Вийшло ж - як і раз-у-раз, напевне - зовсім не так. Ми навіть не помітили його поз і силкувань. Він знов сів і широкими стежачими очима почав дивитись на нас. Я з-під руки кілька раз поглядав на нього. Позування вже не було, руки висіли якось безсило, на лиці прибитість і загнана, затюкана, принижена самотність. Мені боляче тьохнуло серце. Один вусик його загнувся хвостиком униз, другий стирчав шпичечкою до носа. Губа жалібно, сиротливо одвисла й скривилась. І раптом не подумалось, а вчулось, уявилось, який його може бути тепер стан. І якраз тепер, коли у всіх свято, коли паршивий дощик, несучий на собі випари смітників, видається освіжаючим, запашним сприскуванням духів, коли всі мають право посміхатись навіть до ворогів,- у цей час він з підібраним під себе хвостом, здригаючись від кожного слова, зверненого до нього, вібруючи посмішкою й боязько виляючи, як хвостом, очима, блукає побіля всіх, дивиться й не сміє навіть ближче підійти. А дома, в тій своїй брудній, закиданій недокурками й лушпинням з ковбаси хатинці лежить на залізному ліжку й гарячково снує героїчні, одчаяні плани, фантастичні, ніколи нейздійснимі й болюче протилежні настирливій дійсності.

Раптом Містер Танґ випростався, круто повернувся до Віталія й неприродно голосним, штучно-веселим голосом сказав:

- Ну, що, товаришу, як там?

Я здивовано (стараючись не показати свого здивовання) теж випростався й подивився на Запечатаного. Він помітив мій рух, але по тому, що почав чогось придивлятись до вікна, неначе щось побачивши там, я зрозумів, що він не хотів дивитись на мене. Одна вилиця й око, повернені до мене, було червоні.

Віталій од питання без удавання здригнувся й затурбувався. Щось йому почулось у голосі Запечатаного несподіване і це схвилювало його, мабуть. Він швидко встав, роблено й безпечно потягнувся і з посмішкою протягнув:

- Нічого, все чудесно.

Але зараз же злякався цього тону й ніби ковтнув посмішку, як собака муху зі свого носа.

- Власне, єсть одна справа,- додав він уже іншим голосом, тихим і понурим.- Та якось... не час тепер. Хоча...

Він замовк і від ніяковости сів знов.

- Ви про анонімний лист? - буркнув Танґ.- Так, така справа єсть. Треба поговорить.

Схімнік говорив уже суворо, жорстоко, одрубуючи слова й одкидаючи їх у бік Віталія, як поліна. На нього, певно, так вплинула наша увага.

Віталій мовчки, чекаюче, з тихим жахом в очах дивився на нього. Схімніка він якраз і боявся найбільше, того мабуть прийшов насамперед до нас із цею справою.

- Такі сволочі єсть, що пишуть. Єсть,- ще суворіше сказав Танґ, дивлячись тепер просто на Віталія, а потім і на мене.

- То ви думаєте, що я? - одверто й мало не пошепки спитав Віталій, силкуючись у той же час іронічно посміхнутись.

- Е, покиньте, ви про чортзнащо балакати,- з досадою сказав я.- Танґ, бери свої пачки. Пора йти.

Танґ глипнув на мене, хотів щось сказати й мовчки, важко підійшов до ліжка, на якому я порозкладав проклямації. Так само мовчки ми почали їх зв’язувати.

Віталій сидів непорушно, дивлячись кудись у бік некліпаючим поглядом.

- Ну, мені тепер зостається тільки покінчити з собою...- з незвичайною, дивною для нього рішучістю, тихо й немов роздумливо промовив він. І помалу встав, винувато й блідо посміхнувшись на наші, звернені на нього, погляди.

Я помітив, як Танґ дуже пильно й довго дивився на нього.

- Прощайте...- з тим же усміхом додав Віталій, кивнувши головою. Очі його раптом стали чудними, блиснувши непевним, розхлюпаним світлом. Чоловічки розплилися. Губи ще кривились слабким усміхом, а по щоці покотились сльози, якісь сірі, крупні. Він, не втираючи їх, повернувся й попрямував до дверей. Запечатаний стріпнувся й хутко пішов за ним. Узявши за плече він завернув його до себе й м’яко, невпевненим голосом сказав:

- Ну що ви, справді... Чекайте.

Віталій нахилив лице, щоб не видно було сліз. Потім поспішно вийняв страшно брудну, задубілу неначе від морозу, хустку й кінчиком почав витирати очі, держачи хустку в одній руці, в кулаці, а кінчик у другій.

- Хто ж на вас думає? - сказав Танґ.- Ніхто. Знають, що лист... а хто, невідомо. Чого ж тут? А я не думаю, що ви.

Я дуже повільно нахилився до пачок, вражений до того, що трохи не підскочив од його слів. Він не думає.

Я так і ждав, що ось-ось зараз же за цими словами, він рубне:

«Брехня! Я думаю, що ви. Збрехав вам».

Мабуть і Віталій цього чекав, бо поспішно тернув хусткою по очах і, наче боячись, що Запечатаний дійсно скаже, промовив:

- Ви неправду говорите. І це... від вас дивно.

Тут він зробив невеличку павзу,