т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Петруся завсігди містифікували різними неможливими чутками, при чому весь комізм був у тому, що Петрусь неухильно всьому вірив.

- Так, здається,- одповів я.

І зараз же після обіду зустрів на вулиці Танґа. Він кудись біг, одсунувши капелюх на потилицю й витираючи піт ребром руки. Я хотів з ним поговорити, але де там! Стиснувши мою руку так, що аж у ногах закололо мені, він з тим же виразом на лиці, що й учора біля цегелень побіг далі, кинувши:

- Нема часу, нема часу!

Але зараз же зупинився й сказав:

- Ага! Там у Гамана для тебе лист якийсь. З Петербургу, здається. Добре, що згадав, а то б ти розірвав мене. Ага, ще: ти бачив сьогодні Віталія? Помітив, що він якийсь інший став? Помітив чи ні?

Я сказав, що помітив.

- Правда? А я думав, що то мені тільки здається. Ніколи його не бачив таким. Справді, мабуть, спадщину дістає.

- А товаришку Ольгу ти бачив? - перебив я його, не даючи йому брехати далі.

- Ольгу Іванівну? - з тим же захватом перепитав він.- Бачив. Сердиться на мене. Ну, та нічого. Це потім. Тепер нема часу. Ну, біжу. Будеш увечорі дома? Я ночую сьогодні у себе. Хай буде добре!

_________

Я вернувся додому тільки о десятій, страшенно, до ниточки стомлений, але повний такого радісного спокою, такого задоволення, що здавалось, не сам ішов (бо ніг своїх уже не чув), а несло мене на тихій великій хвилі. Особливо хвилювало чуття віри, яке я сьогодні схопив у собі. Раніше вся наша біганина, збірки, потайні друкарні хоч і давали почування гордости, гідности, хоч арешти, тюрми та все інше було для нас натуральним, необхідним, входящим в круг узятого на себе,- все ж таки тоді все мало вигляд нереальний, якийсь казковий, наче з леґенди, в которій сам береш участь, перетворюючись у своїх же очах у якийсь благородний привид. А тепер усе зразу набрало соковитої, земляної реальности, далеко присунулось під самий ніс і спочатку аж оп’янило, а потім поставило на тверді, цупкі ноги. Тепер уже гордість мала інший вигляд!

От, сміялись наші «батьки» з наших «бумажок», а сами тепер... Мені мимоволі пригадався один «буржуй», якийсь поважний, одгодований «папаша», що вчора на базарі скидав із себе шубу й оддавав її якомусь босякові. І особливо пригадувалось, як він був вражений тим, що ніби з сорому дає.

- Даю од чуства, гражданін! - гордо й весь червоний від цього самого, мабуть, «чуства» говорив він якомусь інтеліґентові, який іронічно посміхався біля нього.

- Беріть, гражданін, беріть! - сердячись, настирливо пхав він шубу засоромленому босякові.

Я не знаю, чим у них скінчилось, чи взяв «гражданін»-босяк шубу, чи посидів за неї, піймавшись при продажі як на злодійстві, чи чуття «батька» охололо до того, що він сам надів ту шубу. Але факт той, що папаша шубу давав, що «гражданін» говорив. Значить, «бумажки» наші і його навчили таким словам? Тотож бо й є!

Я це якраз думав, підпливаючи до нашого подвір’я. В вікнах світилося. Значить, Танґ удома. Любий, любий Танґ!

Я з розчуленістю вліз у фіртку й почалапав до ґанку. Крізь незатулене віконцями вікно я побачив Танґа. Він стояв біля столу у пальті й капелюсі, читаючи якийсь папір.

- Листа дістав, калоша? - спитав я блаженним голосом, входячи й бухкаючись зараз же на ліжко.

- Де листа! - живо одповів Танґ, поспішно дочитавши.- Від Гамана записка. Зібрання зараз. Екстрене. З пропозиції трьох.

І він кинув мені на груди папірчик. Дійсно, запрошення на екстрене засідання.

Танґ сів у ногах на моє ліжко й безсило пустив руки, які мало не до землі дістали.

- Я до того змучений, що засну на збірці,- сказав він з такою ж блаженною посмішкою, що й у мене була.- Я не спав ні хвилини. За двадцять шість годин - я вирахував - я присів три рази, всього на півгодини. Їв на ногах. Але просто аж дивно! - додав він, дійсно дивуючись: - сил стільки почуваю, що хоч п’ять ночей не спати.

Тут я згадав свої думки про віру й щоб хоч трошки полежати ще, розповів їх йому.

- От іменно! - підхопив він.- От це саме й я думав. Себто брешу, я зовсім не думав, а тільки почував. Якось почувалось, а ти зформулював. Іменно, реальне, видне. Ну, одним словом, вставай, ходім. Уже по десятій. Будуть лаятись!

Погасивши лямпу ми вийшли й швиденько пішли до Гамана, у якого мала бути збірка. Ми нічого не думали про ціль цеї збірки, не питаючись навіть для форми, чого раптом така нагальність. У ті часи все було натурально.

Дійсно, нас тільки й чекали. По дорозі ми розворушились від швидкої ходи та від того, що ділились своїми вражіннями.

На збірку прийшли в веселому, піднятому настрої, щохвилини від усякої дурниці регочачись. Так що й у кімнату, де було засідання, ввійшли з сміхом і блискучими очима. От цей то сміх та піднятість і не дали нам зразу ж помітити чогось особливого в товаришах. Ми бачили, що нас зустріли дуже серйозно, мовчазними, хмурими поглядами, але це було зовсім природно: ми спізнились на цілих тридцять п’ять хвилин!

- Бач, люті які! - навіть прошепотів мені Танґ, пролізаючи вперед.

Коли Танґ примостився на підвіконнику, а я недалеко від його на валізці Гамана, стало дуже тихо. Я пильніше оглядів усіх. І зразу ж мені кинулось в очі поводження Віталія та Ольги Іванівни. Віталій стояв біля груби, склавши понаполеонівськи руки на грудях і, видно, хвилюючись, дрібно кусав верхню губу. Лямпа була прикрита абажуром з білого, обгорілого коло скла, паперу і від цього всі обличчя здавались сіро-блідими.

А Віталій видавався зовсім, як мертвяк. Чорненькі вусики, шпичками підняті догори, та брови дуже яскраво чорніли на ньому. Він уперто дивився на предсідателя Семена і в очах була немов якась наготовленість.

Ольга ж Іванівна сиділа не як звичайно, схилившись наперед, неначе збираючись підхоплювати кожне слово, а рівно, суворо випроставшись і злегка одкинувши голову назад. Вона також у весь час дивилась тільки на предсідателя й більше ні на