т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

А хто знає, мабуть ще думалось йому, як поставляться товариші до слів Танґа, коли буде прочитана записка. У кого є докази, що справжній автор листа він, Віталій? А тут таке свідоцтво самого Танґа.

Звичайно, міркування (коли він дійсно так міркував) слабенькі. Досить було Запечатаному розказати, як і для чого він зробив це, щоб зразу знищити всю гарячкову, подлу будову нікчемника.

Я, розуміється, ні на хвилину не сумнівався, що так і буде.

І навіть перші чуття обурення й нетерплячого гніву, які клекотіли в мені, коли Віталій читав записку й говорив, змінились гидливим жалем до нього. Я мимоволі уявляв собі, який він буде після того, як дасть свої пояснення Танґ і як я підкріплю їх своїм свідоцтвом. Що це за нещасне, жалке, гидке видовище буде! Як зщулиться, як знищиться цей поганець, як завиляє своїми очима, видавлюючи на губах розтеряну, убиту посмішку!

Танґ весь час стояв недвижно. Крикнувши оте своє «що?!», він ніби застиг від непорозуміння. Але щодалі, то виразніше й виразніше заспокоювався й якось скупчувався. Він надзвичайно пильно, чудно вдивлявся в Віталія, неначе навіть забувши про те, що цей говорив. Ніби його вразила думка якась чи щонебудь у самого Віталія. Пам’ятаю, я про себе з непорозумінням гадав, як пояснити такий стан мого друга. Часом на губах його з’являвся ледве помітний усміх, але дивився він на Віталія, не одриваючись ні на мент. Цей усміх і сплутав мене, я зовсім не так зрозумів його. Збила також з пантелику блідість, що помалу розливалась по обличчі йому разом з виразом стислости й рішучости. Він не виявляв ніякої нетерплячки, коли балакав Віталій, тільки декілька раз поводив плечима й дуже трудно зідхав. І щодалі, то ставав понуріший, скупченіший, то частіше втягував у себе повітря. Часом проводив очима по товаришах, але щоразу, я помічав, швидко одкидав погляд убік і зараз же зупиняв його на Віталію.

Все це було незрозуміло.

Коли, нарешті, Віталій замовк і гарячими, блискаючими очима вперся в Танґа, коли всі також повернулись у той же бік і навіть Ольга Іванівна схилилась до нього, судорожно мнучи хустку в жовто-блідій руці,- Запечатаний з якимсь незрозумілим стражданням обвів усіх очима, криво посміхнувся, хотів щось сказати і, не сказавши нічого, похилив голову й кілька ментів стояв так, не то думаючи, не то придавлений соромом.

- Товаришу Запечатаний! Говоріть же! - раптом несподівано й теж надтріснуто вирвалось від Ольги Іванівни.

Запечатаний хутко підвів голову й глянув на неї. Я побачив на лиці його вираз страху. Потім я знав, чого він так злякався, а тоді мене це страшенно здивувало й ше більш знепокоїло. Було вражіння, немов він тільки в цю хвилину помітив Ольгу і в ній несподівано для нього виявилось щось страшне, непередбачене.

- Я...- почав він розтеряно, як чоловік, що мав говорити одне, а мусить схаменутися.

- Та одповідь на лиці його написана! - голосно викрикнув Віталій, не пам’ятаючи себе від хвилювання, й почав кусати верхню губу таким рухом, яким собаки чухають лапою довго свербіле місце.

Танґ глянув на Віталія. Той покинув кусати губу і зустрів його погляд з таким спалахнілим, болючим, жалким і страждаючим викликом, так несвідомо жадно й трепетно чекав, що, як мені здавалось, від цього всі замерли.

Запечатаний якось хоробливо посміхнувся і, неначе не в силі більше витримати звернені на нього погляди, особливо Віталіїв, знов похилив голову.

- Так, я написав того листа...- раптом глухо в землю сказав він.

Якийсь мент після цього, довгий мент, як мені видалось, у хаті було надзвичайно тихо. Перша схопилась Ольга Іванівна.

- Ходімо! - кинула вона до Віталія хрипким, застуженим голосом і, коли той почав щось кричати, як в екстазі, до товаришів,- дзвінко, з ненавистю повторила:

- Віталію!! Ходімо!

Віталій кинувся до неї й вони, схопивши свої пальта в оберемок, вийшли з кімнати.

Семен і другі почали зупиняти їх, просити ще лишитись, щоб вияснити, бо тут якесь непорозуміння, але Ольга Іванівна нічого виясняти вже не хотіла. Чи так, чи сяк,- Запечатаний брехав, обманював!

За ними зараз же пішов і Танґ. Він ні на кого не дивився, рухався дуже помалу, спокійно і, як мені здавалось, задумливо.

Після нього в кімнаті піднявся надзвичайний гамір. Ніхто нічого не розумів. А найменше я. Я був роздавлений цілком. Голова мені почала горіти і втома, ніби тільки чекавши цього, обхопила все моє тіло, розгвинтивши всі сустави його.

Я не застав дома Танґа. Але не здивувався тому: я так і відчував, що він повинен не прийти.

_________

На другий день Семен дістав листа від Запечатаного. Підтверджуючи своє признання й не даючи більше ніяких пояснень, він просив судити його як найгостріше й присуд організації послати йому по почті в N, куди він виїжджав.

Присуд ми винесли непевний: осуджуючи вчинок товариша Запечатаного, але беручи на увагу і т. д. і т. д., ми, не виключаючи його з свого товариства й не доводячи до відому інших організацій, висловлюємо товаришу Запечатаному догану й строгий осуд.

Тільки Ольга Іванівна та Віталій стояли за те, щоб виключити й довести це до відому інших організацій. Мені здавалось, що Віталій стояв за це через Ольгу Іванівну. Коли б її не було, він інакше говорив би. Але мушу признати: він поводився добре і, взагалі, якось увесь змінився. Не було вже угодливости, потеряности, але не виявляв і тої гарячковости, виклику, що на збірці; а також не мав вигляду переможця. Був чудно-тихий, зібраний у собі, мовчазний і навіть понурий.

Мало не на другий же день після того знову вибухли події, які на цей раз рознесли всю нашу організацію на тріски й розкидали нас по різних кутках широкої Росії. Я попав у тюрму й тоді довідався, що Ольга Іванівна покинула чоловіка й кудись виїхала з Віталієм, тікаючи від арешту. Потім, коли мене перевезли в другу тюрму, я стрівся з одним юнаком, котрий багато і з захватом розповідав мені про якогось товариша Сергія. Це був, як виходило з його слів, якийсь герой. Особливо захоплений був цей милий юнак чесністю й надзвичайною правдивістю того чоловіка. (Його