т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- «Да ісправиться молитва моя»... А що, Денисе, дощ завтра буде? Га?

І дивиться на мене ласкавими водянисто-голубими оченятками.

Я дивлюсь на небо, вправо, вліво й поважно одповідаю:

- Ні, мабуть, батюшка, не буде...

- Не буде, то й хвалить господа... «Яко кадило перед тобо-о-ю».

І йде собі до воріт. Там він стає грудьми на фіртку й виставляє праву руку на вулицю: селяни, проходячи, чмокають руку й одходять. А батюшці не треба зайвих рухів робить.

- Як хліба, Данило?

Данило підводиться від руки, і, надіваючи шапку, одповідає:

- Та, слава богу, нічогенькі...

- Ну, слава богу, слава богу...

Так і жили ми собі.

Єдине, що було трошки незручне в цьому житті, це те, що я не міг часто й вільно бачитись з Теренем (поетом),- батюшка не любив його. Через те й до парубків неохоче пускав.

- На вулицю, кажеш? «Яко кадило перед тобою...» А скажи, хлопче, Теклі, нехай стара самовара наставить...

Сказано Теклі, самовар наставляється.

- Я, батюшка, хотів би ввечорі до хлопців піти. Робота вся справлена... Недовго...

- До хлопців, кажеш? А, до хлопців, до хлопців... «Да ісправиться молитва моя»... Щось там кнурець наш тихо дуже лежить. Га? Чи не сталось йому чогонебудь. Подивись на нього, Денисику...

Ну, що ж? Увечорі, наспівуючи «Да ісправиться молитва моя», я тихенько перелізаю через тин і йду на вулицю, у той бік, де чується спів.

І от тільки таким способом я міг перевірити, чи правду казав Терень, що в селі співають його пісень.

Дійсно, більшість модних пісень належало творчості Тереня. Деякі ж були в лицях. Ішли, наприклад, повз хату Галини Моченої. Галинка колись служила у пана в горницях. Послуживши рік чи два, вислужила собі добру хату, ґрунт, пару коней, овець, корівку. Хата була гарна, з великими вікнами, садочком, так що часом і сам пан вечорком завертає до Галі.

Уже підходячи до хати Галинки, хлопці розділялись на дві партії. В одній було всього два три голоси, а в другій останні. Перед вікнами всі зупинялись і один голос здивовано починав:

«Ой, чия ж та хатиночка скраю?»

До нього прилучались з його партії і, також дивуючись, підхоплювали:

«Ой, скажіть же, люди добрі, я не знаю»...

Тоді друга партія, весь гурт, як з гармати, випалював:

«Панова!»

І, ще не давши скінчитись останній ноті, широко й розмашисто на все село поясняв:

«Ой, хатиночка та панова».

Перший голос не задовольнявся й зараз же запитував про інше:

«А чия то дівчинка - краля?»

«Та ще й зветься, як здається, Галя?»

Гурт з вигуками зачхиканням і на цей раз гримав

«Панова!»

«ой, здається та дівчина панова...»

Потім ішли інші різні питання. Часом такого змісту, що пересказать його зовсім неможливо.

Од Галинки йшли далі до старости, до монопольщика, до писаря. Перед писаревим подвір’ям неодмінно танцювали. А пригравали до танцю піснею також Тереневою:

«Ой, чук-писарчук,

Грузький писар Захарчук!»

У цій пісні оповідалось, що в Захарчука легка совість і важка кишеня, в які уже не поміщались громадські гроші, а тому він їх одсилав у банк.

І мені, розуміється, не важко було повірити, що Тереня не любили. Наочним же доказом тому були щовечірні розгони поліції.

При чому кожний раз старались піймати Тереня. Зловивши, садовили в холодну, де не раз і били.

Але наслідком цього на другий чи на третій день з’являлась нова пісня, в якій добродушно малювалась картина розгону співаків і вияснялись причини цього. Хлопці знов збирались, знов ловили когонебудь з них. Майже щовечора по селі чувся дрібний, важкий топіт ніг, тріск тинів, тюкання, галас, тривожний гавкіт собак, матюки. Після того наставала тиша і тільки з поля, де пасли коней, ледве доносились тягучі, самотні звуки степової мелодії.

_________

А Терень складав собі ті пісні не так і від злости на «барбосів», як від чогось іншого. Бог його знає, що йому було таке, але він сам признавався, що наче сила яка підштовхує його в бік: «Ану, ось на це скласти б пісеньку». І чи в полі з плугом ходить, чи з косою у лузі вимахує так, що аж сорочка на спині липне до тіла, чи їсть, чи лежить, все йому снуються в голові пісні. Часом і сам не радий тому.

Вже чого з ним не робили: роботи йому не давали, з лавки нічого не продавали, усовіщали, арештовували, забирали в його папір, книжки, тюрмою грозились. Тереневі те все тільки привід до нової пісні. Старшина просто радив на підставі циркуляру «про боротьбу з хуліганством на селах» вислати по приговору чортового парубка аж на Сибір та й край. Але писар і інші не рішались: більшість на сході була б проти. Тут уже голота вступилась би за свого, міг би вийти непорядок і пониження власти.

Треба було винайти якісь інші способи. Але які? Печінки одбити? Одбити, розуміється, легко, але не дасться бісів парубок на одні печінки: здоровий, буде противитись, не стямляться, як згаряча уб’ють. Почнеться суд, тяганина, клопіт.

Усе село, оскільки я міг судити, серйозно й напружено слідкувало за цею боротьбою, ділячись на прихильників та противників Тереня. Але ніхто не міг сказати, чим скінчиться вона.

А тим паче сам Терень. А в тім, він не дуже сушив собі голову тим клопотом. Навіть те, що переслідування начальства потрохи відгоняли від його парубків, здавалось, мало хвилювало його. Він міг подовгу й без товариства бути. Жив він і так майже самотою, бо мати його, баба Секлета, більшу частину року мандрувала по прощах. Коли вона виходила, Терень сам собі варив їсти, якщо було з чого варити, і цілі дні мовчав.

Але ні, неправда. Річ, власне, в тому й була що він не мовчав, а весь час розмовляв, тільки не з людьми, а