т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

зо всім, що було круг його: кіньми, курми, горобцями, сонцем, вітром, своїми чобітьми. Балакав цілком поважно і тим тоном, який відповідав відношенню до нього самого всіх його співбесідників. Коли чобіт не налазить на ногу, Терень спочатку докоряє йому, потім радить побоятися бога, а коли той не вважає ні на що, поводиться рішуче й без церемоній.

Сонце він зустрічав з веселою і дружою посмішкою. Тут уже не було непорозумінь. Як би воно не пекло, Терень відносився до того вибачливо, прощаючи навіть серйозні дурниці свого приятеля. «Сонце на очі добре»,- немов виправдуючи свою слабість, часом казав він мені.

Часто, забігши до Тереня по обіді, коли в попівському подвір’ї все спало, я чув у хаті поета розмову й зупинявся, не знаючи, чи варто входити.

- Ану, так...- чувся голос Тереня.- Ні? Добре. Так не хочеш, не треба.. Не треба, як не хочеш, я силувати не буду. Ми спробуємо з другого боку. Правда? От так... Ну, що ти на це?

Одповіді ніякої. І знов Терень говорить:

- Ну, от... Тепер уже й зовсім добре... Правда?

Коли я входив, виявлялось, що Терень умовляв держално рогача потриматися, поки він дістане цвяшка, щоб прибити його. Держално вередувало й не хотіло триматися так як ставив його Терень. Але, зрештою, вони погоджувались і Терень прибивав його.

А треба було піти з ним у поле або в гай! О, тут у Тереня було стільки приятелів, що він зовсім не мав часу, не то на балачку з людиною. Щохвилини він зупинявся, комусь підморгував, прислухався, задоволено посміхався. Говориш йому щонебудь, а він раптом кива кудись угору на дерево й приятельски питає:

- Шиєш? Га?

- Хто шиє?

- А швачка... Он як на машинці видєлує...

Дійсно, прислухавшись, чую, що хтось дрібно й весело шиє на швейній машинці. То сіренька птичка. Як вона зветься у людей, Терень того не знає, по його - вона «швачка».

Але останніми часами й з Теренем щось стало робитися. Іноді він зовсім мінявся: ставав хмурим, мовчазним, набурмосеним. Дивився з-під лоба, понуро, з ворожим підозрінням. У такі моменти він напивався - сам або з парубками - і був небезпечний для кожного, хто хотів із ним сперечатись. Тоді виразно було видно його широкі плечі й короткі жилаві руки, якими він помалу, п’яно водив, неначе шукаючи, щоб ухопить щось і розчавчити ними.

- О, вже Одарку на леваді зустрів...- тихо указали хлопці, бачачи Тереня.

Одарка була дочка заможного мужика Матвія Копанки. Чи гарна вона була чи ні - про те ніхто не міг нічого певного сказати: як коли. Часом так і горне до себе, а часом нудна, сіра, стомлена. Очі в неї були сердешні, як казав Терень. Сердешні, розумні, блискучі. Як хтось їй до вподоби - одними очима може прив’язати до себе міцніше каната, яким ув’язують снопи. Бог її знав, чи до вподоби їй був Терень! Пісні його - я знав - напевне подобались, бо так виспівувала їх на своїй леваді, що через неї часом трави накосити не міг. Її левада була поруч з поповою і мені не раз доводилось стрічатися тут з Одаркою. Через це і Терень частенько зазирав до мене.

І от бог його знав, чи раділа тим зазиранням Одарка чи ні. Не тікала, ні, як Терень підходив до рівчака, що поділяв левади, не ховалась, не сердилась і не соромилась. Навпаки, побачивши нас, стане бувало, зіпреться на граблі та й поблискує своїми чудесними очима. Сама така крупна, груди високі, хистко дрижать під рівними брижами білої вишиваної сорочки. Бідний Терень переступа з ноги на ногу, як ведмідь, якого примушують танцювати, часто витирає хворі очі й, видно, в цей час найбільше відчуває їх.

Раз я застав його й Одарку на поповій леваді. Вона зараз же з сміхом перестрибнула до себе, а Терень як тяжко п’яний, поплентавсь кудись униз, чіпляючись ногами за все, що стрічалось подорозі.

У той вечір, пам’ятаю, був він п’яний і понуро-мовчазний.

Раз я прийшов до нього ввечорі. Він сидів у себе в хаті, витягнувши руки по столі, а між ними горіла маленька лямпочка. Він пильно важко дивився в неї й повіки очей його були червоні, як жар, а самі очі п’яно й понуро блищали.

Привітавшись зі мною, він раптом ударив мене долонею по коліні й нехапливо, але з силою спитав:

- Що вони хотять од мене? Га?

- Хто?

- Я тебе питаю: що вони хотять од мене, од моєї душі? Говори!

- Та хто хоче?

- «Хто»?

Він погрозливо, помалу хитнув головою й одвернувся.

У кутку поспішно, радісно стрикотів цвіркун. В розчинені двері дихав темний вечір, наче стояв біля порога й задиханий слухав нас.

- П...подлєци і душогуби, от хто! - раптом сказав Терень, знов повертаючись до мене.- Що вони хотять од мене? Щоб я покорився їм? Так? «Ми, кажуть, тебе на Сибір одправимо». Жар на Сибір, жар. Все одно. Я піду. Я піду й на Сибір за правду. А вам не покорюсь. Ну, тільки ж душа болить, братуха! - вже іншим тоном, спалахуючи болем, скрикнув він.- Серце болить. За що? Ну, хай ті барбоси, а свої, а хлопці? Бояться вже. Зо мною кумпанію бояться водить. Сам, сукин син, проти п’явок, барбосів, а мене топить. Федір за п’ять рублів узявся зо мною навкулачки піти... Ну?

Федір був один із гарячих прихильників Тереня.

- Ех, братуха, я тобі вєрно кажу: нема правди в нашого брата. Бог з ним, нема... Ти йому всю душу, він тобі... за п’ять рублєй навкулачки... Ну, хай, бог з тобою. А Копанці я дам. Ой, дам... Тому то вже я заспіваю… Хочеш, Денисе, випити зо мною? Хочеш? Ти один мій вірний друзяка. Давай вип’ємо... Ну, давай. У мене горить у середині, може легше буде?.. Не хочеш? Попа боїшся? Я не люблю твого попа. Тихенький, а тихо землю риє. Ну, бог із вами... А Копанці я дам... Гей, бережись, Осипе! Я, твоя правда, безштанько, а в’язи тобі скручу... Ти не любиш моїх пісень? А-а, не любиш... Племінницю свою проти мене наговорюєш?! Га? Я - безштанько, хай так, я Одарки не візьму, сам