т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.
З описів його я пізнав Віталія й Ольгу Іванівну.
А з Танґом я так і не бачився більше ніколи. Щодня після тої збірки я ждав від його листа. У тюрмі також. Я був певний, що мені він пояснить щонебудь. Але так і не діждався. Аж років через два мені пощастило довідатись, що він працював у одній південній організації, було його арештовано, довго сидів, потім був засланий у дуже віддалені місця Сибіру.
ТЕРЕНЬ
Мені треба було на якийсь час сховатися. Я взяв селянський пашпорт, відповідно до цього одягся й поїхав.
Станція, де я вийшов, була маленька, старенька, як старовинна, дерев’яна сільська церковця. На станційному подвір’ї чекали пасажирів фурмани. Вони подивились на мене байдужими очима, зробивши мені цим тайну втіху.
Я вийшов у поле і з полегшенням провів поглядом поїзд, що тікав у жовто-синю далечінь. Тепер, принаймні, на цю ніч, можна було бути спокійним, її я постановив провести в першому селі, в якійнебудь клуні, на весняному, запашному, як чай, сіні, про себе показуючи язика всім тим, кому дуже хотілося знати, де я.
Дорога, майнувши сірим хвостом, безшумно сховалася в зелені хлібів. Над моєю головою, вирисовуючи незримі вісімки, кружляла зграя веселих, вечірніх мушок. Десь збоку внизу сочно чиркала коса і звідти віяло вогким, густим духом свіжокошеного сіна.
Я веселіше підтягнув на плечі клунок, поправив салдатського картуза, якого на мене начепили для поважнішої конспірації і, стараючись ступати в такт косі, бадьоро пішов уперед.
Несподівано, сажнів за п’ятнадцять переді мною, я побачив чоловіка. Де він був досі, я не міг збагнути: дорога ніби весь час була порожня.
Подорожній щось робив ідучи: витирався, чи сякався безперестанку. Посувався він, помалу ступаючи важко й розмірено, немов несучи на плечах відра з водою. Часом він устромлявся в кругле червоне лице місяця, що сходив над далекою смугою лісу й був подібний до червоно-пикої баби, яка цікаво приглядається до чогось з-за свого тину. Тоді контури подорожнього ставали чіткими й темними.
Я надав ходи,- удвох веселіше йти. Але чоловік ніби знав, що я рішив його наздоганяти, взяв і сів під хлібом. Мені стало видно тільки його чорний кашкет з тмяним відблиском місяця на козиркові.
- Доброго здоров’я!
Я сказав це здалеку і навмисне голосно та весело, щоб показати, що я не помітив того, що робив подорожній. Він сидів і плакав, безперестанку витираючи очі темною хусткою.
Одначе це не зробило на нього ніякого вражіння.
Подорожній спокійно зиркнув на мене і плакав далі.
- Добрий вечір! - уперто повторив я.- Спочиваєте?
Він одняв хустку від очей і став кліпати ними на мене. Чи від світла місяця, чи чого іншого лице його було жовто-буре, як осінній зжовклий лист. Молоде ще, квадратове, з розвиненими, важкими щелепами, як з міді вибите, лице. А повіки очей ярко-червоні, неначе вивернуті. Виявлялось - він не плакав, а тільки витирав свої хворі очі!..
- Добрий вечір...- привітно сказав він, дивлячись на мене, трохи зігнувши голову на плече,- проти місяця, мабуть, було йому трудно дивитись. І як тільки він сказав ці слова, лице зразу стало м’яким, ваблячим, ні трохи не понурим, як здавалось.
- Спочиваєте? - ще раз спитав я.
- Та от чортові очі!..- з ласкавим непорозумінням хитнув він угору головою, показуючи мені їх.- Болять та й болять, бодай би вони вже видужали... Три годи як страдаю ними... Пороху дуже не люблять... Як порох, так і плачу... А сьогодні пройшов у Гуляйполе - і чисте горе... З служби на побивку? Садіться...
Він навіть трохи посунувся, неначе те місце, де він сидів було найкраще. Я скинув свою торбину, поклав свитку й сів.
- Е, я з служби давно,- зідхнув я,- іду роботи шукать, де бог дасть...
- На економію?
- Де буде. На економії,- то й на економію, у мужика,- то й у мужика...
Парубок хитав головою, цілком мене розуміючи.
- А мені отаке горе, що нікуди: очі!
Він знов обережно почав витирати їх червоною, забрудненою аж до чорного, хустиною.
Місяць, немов зацікавлений нами, підліз трошки вгору, щоб краще бачити нас. Мабуть від цікавости й серйозности нашої теми, він трошки зблід і лице його стало менше. Далина степу стала темнішою, туманнішою, а біля нас ясніше.
- А в нашого попа якраз одійшов учора наймит... з-під хустки сказав парубок.
- Е? От і робота, диви, попадається!
Але я, правду кажучи, не дуже був задоволений переспективою попівського наймита.
І помиї винось, і снопи в’яжи і п’яного попа спати вкладай, і попаді кошика носи. Різноманітність велика, але стомлююча.
- А це далеко?
- Ні, ось тут за тим лісом. Верстов п’ятнадцять.
Між нами лежав якийсь пакуночок, загорнутий у сірий, грубий папір. Парубок, витерши очі, підсунув його трошки ближче до себе.
- Гостинці? - хитнув я головою на пакунок.
- Е, де там!
І раптом засміявшись, додав:
- А як кому, то й гостинець. Бумаги та чорнила купив собі у Гуляйполі. От тут за станцією містечко. У нас мені не продають... Сердиті на мене. Ну, так я в Гуляйполе.
- За бумагою?
- Атож. Я пісні складаю та записую на бумагу. Раньше так пам’ятав, а тепер щось не можу, забуваю. Ну, так записую...
Він говорив просто й з ласкавою посмішкою, як про цілком звичайну річ.
Я подивився на пакунок, на великі, порепані від роботи руки, на мідяне, квадратове лице парубка.
- А за що ж на вас сердяться? За пісні, мабуть?
- Атож. За пісні й сердяться. Не люблять...
- Ану, прокажіть мені хоч одну. Я охотник до пісень... Можете?
Мені хотілось послухати творів цього поета з лицем простодушного бандита.
- А чому б ні? - охоче згодився він. Мабуть привик уже до уваги й навіть не соромився.
- Якої хочете: смішної чи сумної?
Я на хвилинку завагався.