т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- А то що? Курку вкраде, хату підпалить,- забастовкою називається. Ні, щоб у книжках, було записано, ото друге діло... Ну-ну, та я своє знаю.

Він стукнув ще раз кілком і ми пішли.

Перед нами чорнів Кривий Яр. Я знав, що вночі кожний яр видається глибшим, ніж є в дійсності. Але цей був - як безодня кострубата, чорна, вогка. З обох боків його непорушно й понуро стояв ліс, одсвічуючи проти місяця стовбурами дерев. Той бік дороги, що був проти місяця, наганяв своїми темними проваллями тінів тоскне непокійне чуття. Здавалося, в тих чорних западинах сидить хтось і пильно стежить за нами. Дорога круто спускалась униз, сіра, самотня, порожня. На ній голубими промінчиками грали проти місяця соломинки. З яру потягнуло холодом. Я скинув торбу й надів свитку.

- Холодно? - з співчуттям спитав парубок.- Це з яру. А мені то й добре, я чогось розігрівся. І на очі це - первий сорт. А знаєте що, служба? Тісніше йдімо. А як вискочать на нас, ставаймо зразу один до одного спиною. Так ніяк їм буде з-заду зайти до нас.

Я цілком погодився з ним. Ми щільно присунулись і так пішли вниз. Геть-геть аж знизу видно було шматок вершечків лісу, облитого місяцем. Весь же той бік був темний, тільки вгорі ясно голубим світлом дихало небо.

Спускаючись, ми вже майже не балакали, чуйно слухаючи й до болю в очах придивляючись до кожної тіні. Часом, злякана нами з дерева з шаркотом спурхувала птиця. Ми тоді як прикіпали до землі, з силою стискаючи кілки. У мене ж по всьому тілі, особливо на шиї та спині проходив чудний, електричний дрож. Я певний, що коли б там у мене була шерсть, вона б наїжилась і стала сторчака.

А поет мій зовсім змінився. Звичайно, він ішов важко, міцно спираючи кремезне тіло на одну ногу, потім на другу й від того перевалюючись збоку на бік. Тепер він став весь легкий, гнучкий, елястичний. Я майже не чув його біля себе. Ступав він, здається, на самих пальцях, трохи перехилившись наперед, але не гнучись. Очей уже не витирав, а коли повертав лице так, що місяць освітлював його, я бачив чисто дитяче захоплення, захват, мовчазне, напружене, радісно-дике чекання. Це вже не було лице добродушного поета, а швидше одного з тих, що ходили на турків.

І, дивна річ, що глибше ми спускались, то неприємне, тоскне чуття в мені ставало менше. Ноги й руки мої наливались чимось п’яним, хвилюючим, майже радісним. Хотілось часом сильно втягнути в себе повітря і так крикнути виючим, торжествуючим криком.

Кілка в руці я не почував, він ніби зрісся з моєю рукою, з моїм легким, витягненим тілом.

Було вже не холодно, а душно, хоч знизу тягнуло вогкістю. Кроки наші, тихі, шаркаючі, ставали поспішніші. Притуленою рукою я почував, як парубок часом весь натягувавсь, як повід у зубах дикого настороженого коня: то щонебудь шаруділо в лісі.

Несподівано опинились на дні яру. Він, розуміється, тільки згори здавався таким глибоким. Посеред дороги мертвим блиском блищала калюжа. Треба було обминати її і йти попід самим ровом лісу. Тут якраз і могли сидіти «ті». Їм не треба було навіть бігти за нами, а тільки тихенько підвестись і ззаду ошелешить ломакою по голові. Знов по шиї пройшов дрож. Парубок перед калюжею зупинився, пошукав очима.

- Ідіть наперед,- шепотом сказав він.- Та помалу. А я спиною до вашої спини...

Склеївшись спинами, ми обережно посунулись попід ровом. Я тримав кілок напоготові. Поет ловко ступав задом і голосно сопів носом.

В лісі було тихо. Сонно шелестіли вершечки дерев і, наче знов засипаючи, змовкали.

- Мабуть, нема...- глибоко зідхаючи, сказав парубок, коли ми знову вийшли насеред дороги.

- Мабуть, так...- зідхнув і я.

Далі ми пішли уже вільніше, а через якийсь час були нагорі. Ступали ми тепер ліниво, стомлено й обом нам стало холодно, хоч і йшли нагору.

Тут ліс кінчився. Перед нами слалось рівне поле, збігаючись униз до нового, великого яру, на схилах якого лежало Грузьке. Видно було навіть під місяцем білий бік церкви.

Ми вже не розмовляли. Мені було чогось сумно чи жаль і хотілось неодривно дивитись у бліде, засмучене лице місяця. А в очах як одпечатані, стояли темні стіни лісу, згадувався вогкий, болотяний дух Кривого Яру і чудний, електричний дрож по тілі.

Я пішов ночувать до парубка.

_________

Піп найняв мене охоче. Це була сухенька, старенька істотка в фіолетовій рясі кирпично-червоній під пахвами. Борідка, брови, волосся на голові було ріденьке й сіре, а худеньке личко жовте, як солома. Він був удівець і жив самотою з старою служницею Теклею, також досить підтоптаною. У неї був склад хвороб і вона день і ніч була ними зайнята: то робила собі якісь припарки, то варила зілля, зібране вранці-рано під самий дощ.

У мене роботи було зовсім мало. Пара стареньких ситеньких коней, дві корови, кабан у сажу,- от і все хазяйство. Звірята - народ був симпатичний, від старости терпеливий, спокійний. Землю піп здав селянам - у полі роботи зовсім не було.

Древнім, забутим людьми, спокоєм віяло від усього в затишному, садком захованому від села подвір’ї старенького батюшки. Покрівлі були з зеленим м’яким мохом; двері, поточені шашелем, замикались не замками, а засовами, які приводились у рух ключками. Ключка просовувалась у дірочку над засовом і поверталась уліво чи вправо. От і замкнуто або одімкнуто. Шиби на вікнах були з різнокольоровими одсвітами, зеленими, як мох, фіолетовими, як ряса, червоними, жовтими - залежно від віку.

Земля на подвір’ї встелена густим та витким, як волосся у неґра, шпоришем; а по ньому - доріжки протоптані, тверді, вікові: до льоху, до комори, стайні, до сажу. В покоях пахло житнім хлібом, старим медом, кожухами, ладаном і канупером: о. Савватій нюхав.

По обіді все замирало. Спали батюшка, Текля, коні, свині, навіть кури ховались під тинами й сиділи, сумно схиливши голови, немов чекаючи, поки прокинеться життя у дворі. Вийдеш у садок, бджоли гудуть, мухи на скрипочках тягнуть тонкі дзвінкі мелодії, трипочуть на листях, мов метелики, плями сонця. Над вечір, як тіні падають не від хати на повітку, а