т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Сумної, то й сумної... Мені все одно.

Парубок покліпав червоними очима і з тим виразом, з яким сліпі співають псальми на базарах, монотонно, без виразу почав читать свою пісню.

Мені відразу ж, з перших строф її стало легко: пісня парубка була, справді, сумна. В ній просто і з тою нелукавою класичною красою, з якою гуде ліс, скиглить чайка, плаче пугач на могилі, оповідалась історія дівчини, що попада на завод. Завод мабуть, був цукровий; там, як співалося в пісні, «солодкий цукор мішають з гіркими сльозами», «за копійку душі порють, за дві винимають».

Місяць уже серйозно й пильно дивився на парубка, а парубок на нього. Здавалось, що вони вдвох склали ту пісню про «солодкий цукор з гіркими сльозами». Ввижалося - місяць перевіряє, чи так хлопець проказує, як склали вони.

Потім я попрохав «смішної». В «смішній» було те саме, що й у сумній, той же цукор з гіркими сльозами, та сама стара кривда від панів та начальників.

- Здорово обижається на мене старшина за цю пісню - з посмішкою пояснив парубок. (А коли проказував найсмішніші слова, був так само монотонно серйозний).

У мені було чудне чуття зворушення, ніжности і непорозуміння. Щось подібне почував я в дитинстві, коли, довго шукавши в небі дзвенячого жайворонка, нарешті бачив його близько від себе, сіренького, миршавого, звичайнісінького.

Парубок, певно, був одним із тих жайворонків, що з давніх давен дзвенять над Україною, складаючи свої анонімні, прості і прекрасні пісні, на які ніхто не пише рецензій і про авторів яких не знають ні одної нудної подробиці.

- А ви давно складаєте пісні?

О, ще з малечку! Е, коли б він граматику добре знав! Уся біда, що не зна він граматики. Чи до діла воно, чи ні - бог його зна. Ну, а все таки склада собі. Лихі на нього деякі люди, а йому те байдуже. А що ж дякувать його за такі пісні? От тепер, казали хлопці, староста, стражник та монопольщик нахвалялись одбить печінки йому. Чорта з два! Радили хлопці навіть у Гуляйполе не йти, бо ті зроблять засідку в Кривім Яру. Яр тут є недалеко від Грузького (Грузьке - зветься його село).

- Ну, та я не послухав... Хай засідають. Хіба що з-заду чим ударять та памороки заб’ють. Ну, тоді їхня взяла. А як спереду, то хтось із нас живий не буде. Я так добрий, а як розпалюсь, то вже хай бережуться.

Он яка справа виходила!

- Ну, а як їх багато буде, а ви один? Убить же можуть...

- А можуть...- добродушно згодився він, знов підносячи хустку до очей.

- Так чого ж ви йдете на той Яр? Другою дорогою йдіть.

- Е! Я вам так скажу! - махнув він хусткою.

- Як бояться та тікать, так ще гірше. Як завзялись піймать то чи в Яру, чи де інде, то все одно піймають. А тікать та ховаться - не поможе. Хай тільки, я кажу, не з-заду... Але час, здається, йти? Га? Ходім помаленьку?

Він узяв пакуночок, перекинув через плече піджак і підвівся. Він мав рацію бажати зустрічі лицем до лиця; плечі широкі, важкі, шия жилава, сам кремезний, міцно збитий, весь як із чавуну.

_________

Я рішив іти найматись у священика. Не часто доводилось мені так близько бачити жайворонків, що дзвенять над нашими ланами, де роблять солодкий цукор. До речі, може, «цукерники», помітивши, що жайворонок не сам іде, і на цей раз не одіб’ють йому печінок.

Я сказав парубкові, що піду за ним у Грузьке та буду найматись у попа.

- Ну, то не йдіть зо мною разом...- аж зупинився він і серйозно подивився на мене.- До Кривого Яру ще можна, а там будемо прощатись.

- Чого так?

- Битимуть. Подумають, що я взяв когось із Гуляйполя, та й накладуть...

- Ну, нас уже двоє буде. Може, не так то й накладуть...

Він трошки здивувався: чоловік по добрій волі хоче бути битим.

- Та битимуть, я вам кажу...

Він усе ж таки думав, що я не зрозумів його.

- А вас хіба ні?

- Ну, мене... Мене за діло. На мене й засідають. А вам чого треба?

- А я може поможу вам...

- А... Це друге діло...

Він одразу заспокоївся й задоволено засміявся. Вдвох - не то що самому, то правда. Чого доброго, ще й їм можна буде накласти. Коло Старої Корчми над самим Кривим Яром треба буде видерти з тину по доброму кілку та й у путь.

Він видимо повеселішав. З цього я зрозумів, що йому все ж таки було трошки сумно за свої печінки.

Вогкість поля м’яко торкалась лиця. Місяць став перламутрово-блідий, чистий. Над ним зелена зірка трепетно горіла. Поле, залите таємним молочно-синявим світлом, безшумно розсувалось перед нами. Голоси наші різко й голосно розрізали м’яку, рівну тишу ночі.

До старої Корчми ми підійшли майже непомітно: парубок умів говорити, видно багато думавши над тим, про що говорив; і тому у нього все було опукле, обведене якимись своїми лініями ориґінальними й несподіваними.

- Ну, тепер будемо вибирати собі кілочки...- сказав він, зупиняючись біля старої будівлі з забитими дошками вікнами. Коло хати похило тримався шматок плетеного тину. Вибираючи, поет низько нахилявся, мацав руками, сопів носом. Видерши один кілок, брав у руки, замахувавсь і одкидав: легкий.

- Як вибирать, так вибирать! Щоб подякували. Правда, братуха? Щоб руці замашніше було... О, цей, здається, нічогенький буде!..

Він замахнувсь здоровенною ломакою, завбільшки в людину, й задоволено погладив її.

- Вроді, як на японців ідемо...- весело зауважив він.- Або як колись наші козаки на турка ходили. Читали ви про батька Богдана Хмельницького? Е, ловка книжечка... От таку я забастовку понімаю!..

Він раптом надхненно стукнув ломакою по дорозі й, кліпаючи проти місяця хворими очима, сказав:

- Як чесний чоловік, готов зараз на таку забастовку йти. На смерть, на що хоч! Їй-богу!

Майбутня стріча з ворогами, ломака в