т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Предсідатель Семен і секретар Гаман про щось пошепки радились. Нарешті, Семен, прикривши своїм звичаєм трьома пальцями рот, прокашлявся й з усиллям, дивлячись у стіл, заговорив:

- Товариші! Наша збірка... сьогоднішня... матиме почасти характер... не громадський, хоча... справа така, що й громадський характер... Я скажу коротко: справа про той самий анонімний лист, який дістав чоловік Ольги Іванівни...

І Семен, не дивлячись на Ольгу Іванівну, повів в її бік трьома своїми пальцями. Ольга Іванівна не ворухнулась. Віталій зняв руки з грудей, пустив їх вздовж тіла, переступив з ноги на ногу, зробив шиєю так, немов його душив комірчик, і знов склав по-наполеонівськи руки.

Мені невиразно мигнула моторошна догадка. Яка саме, я не міг би точно сказати, тільки почулось, що ця збірка має відношення й до Танґа. Танґ же слухав серйозно. Лице його світилось, як і раніше, тим оживленням і радістю, що було весь цей час, тільки з виразом уважности.

Семен знов кашлянув на пальці, косо приставлені до верхньої губи дощечкою й заговорив далі:

- Ми дістали деякі відомості і... нам... треба їх обміркувати. Я хотів би наперед сказати, що... А в тім я уступаю слово товаришу Віталію. Товаришу Віталій, прошу.

- «Так і є!» мигнуло у мене. Але що саме «так і є» - я ще не знав.

Товариш Віталій нервовим, різким рухом скинув руки з грудей і по-салдатськи, рівно й дуже твердо підійшов до столу. Виразно дрижачою рукою він похапцем вийняв з кишені якийсь клаптик паперу і, держачи його наготові, обвів усіх очима. Вигляд у нього був надзвичайний. Нічого подібного я не сподівався бачити у цього раз-у-раз затурканого, обиженого чоловіка. Завсігди, виступаючи на збірках, він тримався якось зігнуто, швидко бігав по товаришах очима, немов підхоплюючи кожний вираз на їхніх лицях і зараз же реагуючи на нього. Обличчя у нього мінялось щохвилини, одбиваючи кожне почування і тим викликаючи гидливу ніяковість за нього.

Тепер же в лиці, в випростаній постаті, в дуже, майже хоробливо, блискучих очах було щось одне, цільне, сильне й своє. Наче чоловік скинув, нарешті, стару шкуру з себе й рішив виступити в новому вигляді. Виступити й боротись за нього до останньої можливости. Таке вражіння робив він.

Я передчував, що він скаже, я холодів від здивовання, обурення, страху і все ж таки не міг не почути, що Віталій тепер викликав щось серйозне до себе, не те зневажливе, дражливе, що раніше, а іменно серйозне,- не можу знайти іншого слова.

- Товариші! - надзвичайно дзвінко, надтріснуто почав він. Але надтріснутість була не від слабости, а швидше від чогось іншого. Почувалось, що чоловік всередині там у себе весь горить, весь напружився до останньої можливости й кожним нервом дзвенить.

- Товариші! - повторив він, глибоко, з дрижанням зідхнувши, неначе йому трудно було дихати.- Я мушу вам заявити, що я знайшов автора анонімного листа, посланого чоловікові Ольги Іва... товаришки Ольги.

Я не дивився в цей мент на Танґа, але його фігура була в полі мого зору і я побачив, як вона ворухнулась, подавшись наперед. Такий робить рух чоловік, коли почує щось важне для себе. Я перевів погляд на нього. Запечатаний здивовано підняв одну брову, немов застигши в нерішучості, що думать, і напружено ждучи дальшого.

Я помітив, що дехто теж хутко подивився в бік Танґа. Ольга Іванівна все так же сиділа, вирівнявшись, як затиснута між двома дошками. Тепер ясно було видно, що вона вже знає все, що скаже Віталій.

Віталій зробив невеличку павзу, надаючи змогу приготуватись до того, що почуємо, і в той же час і сам готуючись.

- Цей автор,- раптом піднявши ще вище голос, майже викрикнув він,- є товариш Запечатаний!

- Що! - вмить рявкнув Запечатаний, стрибнувши з вікна і з виглядом крайнього здивовання дивлячись на Віталія.

Але Віталій, ніби тільки чекаючи цього, поспішно махнув клаптиком паперу і, не дивлячись на Танґа (я помітив це добре - він не дивився на нього), не даючи присутнім виявити своє вражіння від його заяви, почав тим же дзвінким, стрибаючим, як каміння з крутої гори, голосом читати записку Танґа до Віталія.

Скінчивши, він, усе так само не дивлячись на Запечатаного, ніби боячись замовкнути, боячись дати товаришам схаменутись, заговорив:

- Цю записку я примусив товарища Запечатаного дати мені! В йому заговорила, нарешті, совість. Ви сами бачите, що ваші підозріння на мене були помилкові. Ви сами бачите...

Я був занадто вражений всім тим, щоб слухати, що він говорив. А він, як у бреду, як у гарячці, трясучись уже всім тілом і лицем, сипав і сипав дзвінкими, крикливими, майже безглуздими словами. Пригадуючи потім усе до найменшої дрібниці, інакше дивлячись на те, що сталось, я зрозумів, що Віталій не міг зупинитись, він повинен був говорити яко мога довше. Це був найвищий, найкритичніший момент у тому, що він затіяв. Я зрозумів, що це був пункт, після якого він або мусів стати нарівні з нами, або впасти так, що ніщо й ніколи його вже не підніме. Тим і можна тільки пояснити ту божевільну пристрасність, той натиск, який він робив проти Танґа, спішачи дати пояснення такому вничкові останнього. З його слів, як я пригадав собі, виходило, що не той нечесний, брехливий і підлий, хто несвідомо, через обставини мусить іноді зфальшувати (як, виходило, він - Віталій), а той, хто, прикриваючись високими принципами чесности, правдивости, свідомо, планомірно бреше й обманює.

Я потім зрозумів, що в цій філіпіці проти Танґа, в цьому пониженні Схімніка, а не кого іншого з нас, лежало підняття його, Віталія, до лінії того самого Схімніка, поважного й чесного. Але цілком зрозуміло, що все залежало все ж таки від Танґа. Віталій мусів це хоч трошки розуміти. І напевне розумів, так страшно хвилюючись і напружившись! Можливо, що, склавши цей план, він в якісь хвилини виразно розумів, що програє, що ми не повіримо ніяким філіпікам Віталія, бо знаємо і Танґа, і Віталія. Він мусів про це думати. Коли ж не зупинився