т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Танґ же стояв мовчки й прямо безглуздим, притихлим поглядом дивився йому в лице.

Коли зачинились за Віталієм двері, він ще постояв трохи й помалу почав ходити по хаті з кутка в куток, по діягоналі.

Я шпурнув на підлогу недов'язані пачки й з розгоном ліг на ліжко. Танґ тільки зиркнув на мене.

І те, що він тільки зиркнув, що не спитав, чого я шпурляюся пачками, показувало, що й він або почував щось подібне до мого почування, або ж не смів нічого питати.

Було досадно, тоскно й ніяково. Головне, що те велике чуття, котре цілий день здіймало догори, якось стислось, зщулилось, немов почуваючи себе винним у чомсь. «Ідіот! - думав я про Танґа: - міг же хоч раз у житті одступити від свого «принципу». Праведник!

Але, думаючи так про Танґа, я тілько формально складав на нього вину. По суті ж і я був винний. Я міг теж сказати щонебудь Віталію. Правда, йому найбільше хотілось знати думку Запечатаного, але я також був одним із тих, що судили й відштовхували його.

І від цього невиразного почування несправедливости до Танґа стало ще досадніше. Треба було поспішати до цегелень, але обхопила якась тупа, хмура лінь. Танґ ходив довго, а я лежав і думав.

Розуміється, ми не мали рішуче ніяких підстав почувати себе винними! З тим типом треба було ще не так... Виключити просто з організації та й кінець. Пльотник, брехун, заздрісник, не товариш, чортзнащо якесь. Ну, й хай кінчає з собою. Зіпсував тільки настрій! І Танґ молодчина, що не збрехав. Хай знає.

Але від цих думок не вернулось те чуття, що було ще тут у садку і на ґанку.

Танґ же ходив по хаті, засунувши руки в кишені по самі лікті так, що піджак на рукавах зібрався в складки. За кожним його важким, незграбним кроком на столі щось тоненько дзвякало й дребежчало. Голову він похилив набік і так низько, ніби, ходячи, дивився позад себе.

Раптом він витяг руки з кишень, підійшов до дверей і, не дивлячись на мене, почав надівати калоші сильно притупуючи ногами. Потім натяг пальто, узяв капелюх і, все не зупиняючи на мені очей, кинув:

- Іди сам. Я скоро.

І вийшов, не чекаючи ні відповіді, ні питань, які я, розуміється, мусів дати йому. Він, мабуть, їх боявся.

_________

Спочатку я тільки підвівся і враженими очима дивився на двері, за які вийшов Танґ. Але зараз же схопився, рвучко одягся й вилетів за ним. Він саме грюкнув фірткою і під нею пройшли вправо його калоші, одна з зморщеним, скривленим задком.

Я не хотів доганяти його, чіплятись з розмовами. Ні, мене тільки страшенно зацікавило, куди він міг піти. Сам він мені не хотів, видно, сказати. Питати,- це, значить, примусити його одповісти, що у нього нема бажання говорить мені правду. А брехать він, як відомо, не може.

Я рішив у такому разі самому дізнатись, куди він іде, і пішов за ним назирці. Він поспішав і через те калоша щохвилини спадала йому з ноги. Схімнік зупинявся, тупав об тротуар і ще швидше біг уперед. Але разів зо два раптом зупинявся так собі, без калоші і, постоявши, помалу в’яло йшов далі. Потім несподівано шарпався всім тілом і знову гнав по вулиці.

Я мусів щоразу ховатись у чужі подвір’я, боячись, що він озирнеться й побачить мене.

Коли він звернув у Перетоптаний перевулок, я аж зідхнув від задоволення: я таки вгадав! З самого початку я вже знав, що він іде до Віталія. Тут би мені, власне, слід було б і зупинитись: я знав, куди він прямував, догадувався чого - і буде з мене. Далі було б уже зовсім негарно підглядати.

Але замість того, щоб вернутись, я обережно пішов уперед і зайшов у сусіднє подвір’я. Хатки тут були невеличкі, одноповерхові, з дерев’яними тинами. Біля воріт і на подвір’ях - купи попелу, черпаки, шматки ржавої бляхи. Я став за фірткою, поставивши неодмінно дочекатись Танґа й подивитись у щілину на його лице. Тільки подивитись на лице, більше нічого! Коли Танґ бував чимнебудь про себе задоволений, він якось чудно випинав наперед нижню частину лиця і смішно морщив губи, чисто як коні, що вміють сміятися.

І от мені б тільки подивитися, чи буде в його ця посмішка, чи ні!

Я наготовився чекати довго. Але хвилини за чотири, не більше, Танґ швидко пройшов через мою засідку. Так швидко, що я від несподіванки не встиг побачити його лиця. Здається, було щось похоже на конячу посмішку, але з певністю я не міг би сказати цього. Може то тільки так мені здалося через те, що я того чекав?

Бо коли, справді, ця посмішка, то чого ж так швидко? А з другого боку, коли б Віталія не було дома, Танґ мусів би ще швидше вийти.

«Ну, в такому разі я сам мушу йти до Віталія!»

Але на моє питання, чи дома Житняк, хазяйка-міщанка сказала, що немає з самого ранку.

- Може, записку хочете написать? То пройдіть собі у їхню кімнату. Тут тількищо був один і щось там тоже написав.

У мене забилось серце. Тут уже я абсолютно мусів повернути назад і яко мога швидше йти собі звідси. Але, немов маючи серйозну справу, я заклопотано подякував господині й швиденько пройшов у хатинку Віталія.

На столі на видному місці лежала чвертка паперу, складена вчетверо. На ній рукою Танґа виразними, чіткими кривулями було написано:

«Товаришу Віталію».

Наївний Схімнік гадав, що як він сам, так само ніхто інший не позволить собі прочитати чужого листа.

Одначе помилився: я не міг не позволити,- це було вище за мою волю, за все!

Я розгорнув папір і почав читати: «Товаришу Віталію! Я брехав Вам. Не тим брехав, що сказав, що не думаю на Вас. Тут була правда, а тим, що давав думати, ніби я не знаю, хто в дійсності написав. Написав я. Написав, ревнуючи Ольгу Іванівну до Семена. Коли я побачив у