т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- От сволоч, не держиться! - здивовано бурмоче він і, трошки шкандибаючи попсованою калошею, біжить за мною.

Назустріч нам ідуть двоє селян у нових свитках і з батіжками в руках. Поруч із ними молодий поліцай. Вони живо й мирно розмовляють. Забачивши нас, поліцай щось говорить дядькам і показує на нас рукою.

Ми знаємо його,- він колись арештовував Ольгу Іванівну з її гуртком.

- Звиніть, господа. Ось до вас мужички...- ввічливо говорить він і по-військовому приклада руку до кашкета. Молоде, біляве, рум’яне від повітря лице його стримано-привітне. На жовтих вусах, на шерсті шинелі дрібні порошинки дощу.

У дядьків теж і шапки, і свитки, і бороди срібляться водяним порохом. Один - старенький, з червоними, без вій, очима і проваленим ротом. Другий - товстопикий, з сонними, добрими губами.

Виявилось, вони теж у комітет мають справу. Річ у тім, що тепер всі рівняються, права і все мусить бути по-божому поділено між усіма. Так от вони думали-думали, батько, значить, з сином та й рішили: як по-божому - то по-божому. У них земельки двадцять десятин, а сусіди так що й півдесятини не мають. Їхать негайно у город та й заявиться, куди слід. Як тут таке, то хай так і в них буде.

Пам’ятаю, Схімнік спитав поліцая, чи знає він, де живе Андросюк? Поліцай знав. (Це була наша штаб-квартира).

- Можете провести їх туди?

- А чого ж?

- Ну, так ведіть туди. Там вам, дядюшки, все скажуть, що треба. А ми... От я тільки поцілую вас, дідусю!

І Схімнік, соромливий Схімнік, який ховав свої чуття, як черепаха голову, обняв старенького й урочисто-зворушено поцілував серед вулиці.

Потім ми аж до самого нашого дому вже нічого не говорили. Тільки бігли й старались не дивитись одне на одного.

- А Ольга Іванівна у нас тепер! - раптом сказав він у нашому перевулку і, зупинившись, тупнув подраною калошею по тротуарі.

- Чого ради?

Ольга Іванівна була теж у такому стані, як і ми. Але все ж таки вмисно уникала зоставатись наодинці з Запечатаним, не дивилась на нього, не говорила з ним. Він на одну хвилину помічав це, сум пробігав, як хмарочка, по лиці йому, але через якийсь мент уже зникав, розтавав.

Ще на штаб-квартирі він щось подібне говорив мені, та я не слухав.

- І сьогодні виясниться все! - якось не то хвастовито, не то з викликом захвату сказав він.

Що виясниться, я не встиг спитати: Містер Танґ раптом зробив мені знак рукою, зігнувся, як кіт, що збирається стрибнути, і навшпиньках хутко пішов уперед. Я побачив перед хвірткою нашого двору хлопчика в зеленому картузі. Ага! Це наш шпик. Його, очевидно, було підкуплено, бо він весь час, місяців зо три вже, терся коло нашого подвір’я. Запечатаний не раз грозився піймати його й одкрутити йому його погані вуха.

Хлопець, припавши до тину, пильно за чимсь слідкував у нашім дворі. Він помалу водив головою то вправо, то вліво; очевидно те, за чим він стежив, рухалось. Захоплений цим, він не зчувся, як Запечатаний підійшов до нього й міцно схопив за плече. Хлопець, я бачив, сильно здригнувся, повернув голову й глянув угору в очі Схімнікові. І в той мент, як опарений, шарпнувся вбік із виразом жаху в усій постаті. Веснянкувате, кругле лице його, з розумними оченятами, зблідло, а погляд став гострий, хапаючий кожний рух.

Я підбіг до них.

- Ні, голубчику, не втечеш, піймав таки я тебе. Тепер, брат, ти у мене... Ні, стій, не вирвешся, я трошки дужчий за тебе... Ага, що? Заболіло? Ото не виривайся, стій, мені ж треба тебе вдержати... Ну? Ти що тут робив? Підглядав? Га? Щоб у поліцію донести? Правда?

Хлопець міцно стулив губи, важко дихав і дивився не на нас, а на вулицю. Він не мав чого відповідати, або виправдуватися. Попався й більш нічого. Тепер що зроблять з ним: уб’ють тут чи ще поведуть кудись?

Він розумів, що на війні, як на війні: попався, мовчи. Не боягуз був хлопчина! Мені подобалось, як він стояв - не плакав, не просився, не вибріхувавсь.

- Ну, що ж ти мовчиш? Га? - потрусив його злегка за плечі Запечатаний і лукаво підморгнув мені на хлопця. Дійсно, тепер цей маленький «шпичок» був тільки смішний із своїм підгляданням. Він, дурненький, і не знав, що той самий пристав, який підговорював його стежити за «сіцілістами», тількищо під козирьок нам узяв, коли Запечатаний тикнув йому жартом проклямацію в руку.

- Ну, що ж тепер із тобою зробить? - раптом суворо спитав Містер Танґ.- Ти знаєш, що роблять соціялісти з своїми ворогами? Га? Знаєш, що буває шпіонам? Казали тобі в участку?

Хлопець зиркнув на нас і вмить усім тілом шарпнувся вбік. Але з горилових лабетів не такому пискляті було вирватись.

- А, так ти тікаєш? Ну, чекай же…

І Схімнік, одною рукою держачи «ворога», другою поліз у кишеню, щось узяв там і підніс руку з затисненим кулаком до самих очей хлопця.

- Дивись: ось тобі за те, що ти нас поліції видаєш. Бери й тікай швидше.

Розгорнувши руку, він показав срібного карбованця, всунув у кишеню ошелешеному хлопцеві й ласкаво провів під підборіддям.

- Хороша лика у каналії. Ну, тікай, тікай - я вже не держу...

Але хлопець вражено стояв і з підозрінням зиркав на нас.

- Власне, треба б було бестії вуха гарненько нам’ять...- сказав до мене Схімнік, беручись за клямку фіртки й зазираючи в подвір'я. І раптом живо скрикунв:

- Ага! Он за ким він стежив!

Я хутко подивився через плече йому у наш сад. По доріжці ходила нетерплячими дрібними кроками Ольга Іванівна.

- А що? - з торжеством і радістю на всім лиці озирнувся до мене Схімнік і прожогом увійшов у двір.

Ольга Іванівна, видно, чекала тут давно,- кольор лиця, особливо носа, був змерзлий. Але видно, що вона ждала в саду, а не в хаті. На стежці виднілись глибокі й круглі сліди її високих підборів, наче пробігла черідка кіз. На чорно-зеленявих вітах дерев, переплетених