т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Ми справді винні...- беручи її руку, прохайливо, але дуже серйозно проговорив Запечатаний.- І я сьогодні ж... а найпізніше завтра піднімаю цю справу. Я обіцяю вам...

Ольга Іванівна стомлено заплющила на мент очі. Здавалось, її знесилювало нерозуміння його.

- Ах, Схімнік! - дивлячись на нього скучним і майже байдужим поглядом, в’яло одповіла вона.- При чому тут обіцяння? І ще ви, ви обіцяєте! От ви то мене більше всього й... дивуєте. Ви так завжди... такий, правдивий, іменно... Ну, все одно! В двох словах не скажеш. А в тім, ви може думаєте, що я з помсти жіночої. Хто зна?

І несподівано посміхнувшись якоюсь дійсно жіночою зневажливою посмішкою, додала:

- А може так і є. Цей лист читав мій муж. Розумієте? Ну, до побачення!

І вже не подаючи руки, хитнула головою й пішла з двору. Ми мовчки подивились їй услід.

На тину я помітив голову хлопчака у зеленому кашкеті. Він не зліз навіть тоді, як Ольга вийшла на вулицю.

- Я його зараз же викину з нашої хати! - сказав Танґ і з злісною рішучістю пішов до ґанку.

Проходячи повз наші вікна, я зазирнув у них і помітив коло столу згорблену постать Віталія; згорбився він якось занадто, поставивши лікті на коліна й поклавши на них голову. Голову ж схилив трохи вбік. Так сидять, коли дуже болять зуби. У чорне з жирним блиском волосся його розтопирчено вп'ялися пальці. Кроки під вікнами у нашій хаті добре чути, але він не поворухнувся.

Коло ґанку містер Танґ зупинився й заклопотано проговорив:

- Але ж як із ним балакати, то ми спізнимось. Потім, знаєш, я все боюсь, що Кінь не прийде!

Кінь був ес-ер із місцевої організації. Ми з ним обмірковували одну серйозну технічну справу та все боялись, що він в останню хвилину одмовиться. А обставини тепер саме й сприяли тій справі.

- Прийде! - упевнено сказав я, хоч і сам того ж самого побоювався.

Запечатаний своїм звичаєм з комічною неуважною пильністю подивився якийсь мент мені в лице, потім несподівано весь запромінився й, бачачи тепер мене, шепотом проговорив:

- От зробимо справу!

Вираз винуватости, стиснености й мовчазної «запечатаности», який був з’явився в розмові з Ольгою, в цю хвилину цілком зник. Забув про неї й про себе. Дитячий захват і лукавство з затаєним смішком так і промінились йому з очей. Я розумів його цілком і хотілось швидше-швидше летіти до цегелень, куди мав прийти і Кінь, але... я не забув, що за столом у нас сидить зігнута постать в позі нещасного, зажуреного страдника.

Згадав і Запечатаний, як тільки ступив у сіни.

- А, чорт! - роздратовано скривившись, сильно почухався він над ухом, одсунувши капелюх на лівий бік. І озирнувся до мене з виразом досадливого непорозуміння.

- Ну, що ми з ним будемо робити?

- А, к чорту його! - з ненавистю сказав я.- Візьмемо бумажки й підем. Хай сидить собі, як хоче. Я, принаймні...

У цей мент з улиці почувся голосний хлопчачий спів:

«Вставай, поднимайся, рабочий народ!

Вставай... »

Ми живо повернулись у той бік. На тину, видний до грудей (і як він тільки примостився там?) стояв наш «шпичок» і, вимахуючи своєю шапчиною, дивився просто на нас і співав. Личко його зовсім не виявляло насмішки, глуму, або нахабства.

Навпаки, він наче хотів сам щось сказати тим співом і серйозним лицем. Ми його зрозуміли. Я скинув шапку й теж помахав нею. Хлопчина замовк, потім крикнув «урра!» і зник за тином.

Запечатаний, розвівши рота в несвідому дитячу посмішку, глянув на мене, зніяковів, згадав, мабуть, про Віталія, і непохитно похмурившись, ступив до дверей.

_________

Я так і думав, що Віталій нас бачив ще в садку з Ольгою Іванівною! Коли ми ввійшли в кімнату, він не зразу схопився з стільця, а почекав, поки ми побачимо його журливу позу. Зовсім так, як на поганенькій сцені артисти,- поки не підійдуть до нього й не вдарять по плечі, так що аж куліси захитаються, він не чутиме ні кроків, ні розмов коло себе.

Схопившись, Віталій допитливо й злодійкувато забігав по нас очима. В той же час люб’язно, хапливо посміхався. Це була його звичайна манера, яка викликала завсігди чуття дражливої огиди.

Правда, це чуття викликалось і іншими його якостями. І іменно дражливої огиди, дражливої через те, що якось сам собі не здаєш справи в тому, через що саме така огида. Здавалось, в йому не було нічого такого, що б могло породити таке відношення. З себе він був цілком пристойний хлопець, чорнявий, досить стрункий, з довгастим зеленяво-блідим лицем без особливих неправильностей. Усе до міри, до ладу. Одягався прилічно, завжди в комірчиках і коротенькому піджачку, який був швидше подібний до тужурки.

Не виявляв він і особливої глупоти, мав потрібні для аґітатора знання, до справ і обов’язків відносився старанно й уважно. Відданість його революції не підлягала ніякому сумніву.

А тим часом усі ставились до нього з роздратованням, прихованою огидою й чужістю. Часто зовсім несправедливо накидались на нього за якусь помилку, наче радіючи, що знаходили підставу для своєї, не зовсім зрозумілої, антипатії.

Тепер я інакше розумію Віталія і можу, здається, пояснити собі те відношення. Огиду викликала його запобігливість, улесливість і боязька розтеряність. Він якось терявся при людях, губив себе і в цій загубленості реаґував на все так, як звик. Говорили про нього, що він був сином станового, чоловіка хворого, лютого, який катував усіх, кого міг, майже з сласністю. Можливо, що Віталій з малих літ уже звик губити себе, боятись і падати перед кожним на коліна, як падають собаки, віддано й з трепетом виляючи хвостом.

Але одночасно були й самолюбство, претенсійність, образливість надзвичайні, надмірні. Можливо, що це була просто реакція в йому самому на свою потеряність. У кожнім разі, працювати з ним було просто неможливо. Коли він із тобою - воля його абсолютно зникає. Він угодливо, хапливо посміхається, всіма силами старається схопити те, що ти хочеш, удає надзвичайно роздумливого, уважного, з усім згоджується і кидається