т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

- Неправда! - вмить голосно викрикнула Ольга Іванівна і не всиг я одступити в протилежний куток сіней, як двері розчинились і з них прожогом вискочила товаришка Ольга. Мене вона помітила, але нічого не сказала, не звернула навіть уваги й побігла.

Коли я ввійшов у хату, Запечатаний сидів непорушно на своєму ліжку й гладив рукою по подушці. Я хотів запалити лямпу, але він, помітивши мій намір, наївно сказав:

- Ти хочеш засвітити? Не треба. У мене розстроєне лице і мені буде ніяково дивитись на тебе.

Я сів. Він мені розповів про лист, при чому фрази, як звичайно, були в стилі телеграм.

Але дивно: обурення його проти цього подлого вчинку було якесь не таке, якого б можна було чекати від Схімніка. Він ніби забував про лист, хоч говорив про це. З цього я переконався, що між ними була розмова не тільки про лист, що Ольга Іванівна вибігла в такому стані не тільки в обуренні на анонімного кореспондента, а ще чогось, що, може, не було безпосередньо зв’язано з цим гидким вчинком.

Запечатаний мовчав увесь вечір ще старанніше, ніж завжди. Коли ми засвітили таки лямпу, він узявся знов до револьвера. І раптом, ні з того ні з сього бовкнув:

- Або так, або сяк!

І більше нічого. Я підождав і обережно спитав:

- Що саме?

- Я не до тебе.

Я зідхнув і закурив. За вікном шепотів дощ. Схімнік, не дочистивши револьвера, сховав його в стіл, хапливо одягся й мовчки вибіг.

Він прийшов, коли я вже спав. Сівши в темноті на моєму ліжку, він помовчав і сказав:

- Поїхала в клюб на баль.

Я догадався, про кого він говорив, але це було так неможливо, неймовірно, що я з непорозумінням спитав:

- Хто?

- Ольга Іванівна. Прибралась. Декольте. Здається, п’яна. З чоловіком.

Ольга Іванівна в декольте, здається п’яна?! Я нічого не розумів.

- Ти сам бачив?

- Сам. Стояв коло них, бачив, як сідали. Потім побіг. У клюбі в вікно бачив. На кого ти думаєш?

Очевидно, про анонімний лист питав.

- Семен? - нерішуче, з співчуттям, яке я хотів сховати, муркнув я. Семен також залицявся до Ольги і вона часом, здавалось, ласкаво приймала його залицяння. Дуже чудна була все ж таки жінка! Пам’ятаю, як раз я захопив на її губах блудливу, витку посмішку. Потім вона тяжко й тягливо червоніла, стрічаючись із моїм поглядом.

- Ні...- бовкнув Запечатаний: - Віталій.

Мені так і освітилось усе непорозуміння, яке тяжило весь вечір мій мозок; воно раптом зникло й мені стало легко. Тю, чорт! Як же я не догадався зразу подумати на цього типа! Розуміється, Віталій! Ніхто більше, рішуче ніхто. Це іменно в його дусі: напакостити спідтишка, крадькома, повилюючи хвостом і зазираючи в очі. Він же теж упадав коло Ольги Іванівни, раболіпно, безнадійно, з хіхікаючим скавучанням.

- Це правда! - аж підвівся я на ліжку.- Ах, подлий же який! Це він, він!

І раптом мені згадалось у цей мент, що Ольга Іванівна неначе й до Віталія колись десь підозріло посміхалась. Де саме, коли саме, я не міг би пригадати, але виразно-виразно згадувалось немов випливаючи, як пробка з води.

Пришиблений цим, я тихо ліг, чуючи ниючу жалість до Запечатаного. Він сидів непорушно. В хаті була цілковита темрява, так що я рук своїх не міг би побачити.

І як могла бути у неї разом із смиренністю, з такою щирою, побожною діловитістю, з абсолютною відданістю справі - ця блудлива, шукаюча, тягнуча посмішка? Невже приставлялась розпутна панійка, тим устиляючи собі доріжку до революціонерських сердець, які їй здавались пікантними, з перчиком, з святістю?

- Шукала спасіння, а найшла бруд,- раптом глухо прозвучало від Запечатаного, немов у відповідь на мої думки.

Я мовчав, боячись питаннями замкнути касу схімніка.

- Нема святости й тут.

Тоді я рішився обережно сказати:

- А хіба вона сама вже така дуже свята?

- Через те й шукає. Святі не прагнуть святости. Слухай, чи може бути так, що жінка...

Тут він на мент замовк, рівно й трудно сопучи носом на другому кінці ліжка.

- Що жінка любить одного, а... не хоче покинуть свого чоловіка, бо... теж любить. Не любить, а... розпутничає з ним. Можна розпутничати, коли любиш другого?

О, милий Схімнік! Як йому було говорити це. Йому! Ах, як шкода, що я не міг бачити його лиця. Чи не через те і він так прагнув святости, що лице його було таке грішне, таке животне?

- Не знаю...- нерішуче сказав я, почуваючи, що мені ніби стає трошки яснішим образ Ольги і разом з тим, як це не дивно, ще більше затуманеним.

- Але можливо? - понуро й сердячись (на себе, чи на мене) кинув він.

- Все можливо, Схімнік.

- Вона б усе кинула, коли б повірила, найшла. А тепер не вірить. І тут так, як і там. Тут мусить бути все інакше. Розумієш? У нас правда все. А там брехня. І от анонімний лист і теж брехня. І нічого не лишається. Ти розумієш? А ми сволочі. Віталія убить треба. Безумовно. Це гірше провокації. Провокатор чужий, а він свій.

Схімнік раптом устав і помацки перейшов на своє ліжко. Я думав, що він засвітить лямпу, скаже ще щонебудь. Але він затих і я, чекаючи продовження розмови, заснув.

_________

З поводження Віталія всім ясно було, шо то він написав листа. Не сумнівалась у цьому й Ольга Іванівна, яка на другий же день після балю прийшла на збірку. Під очима у неї були великі синяки і вся вона мала стомлений, в’ялий і задумливо-байдужий вигляд. Після збірки Запечатаний хотів із нею поговорити, але вона взяла Семена й пішла з ним, не звернувши уваги на мого друга.

Віталій теж був. Він бачив, що всі знають, хто послав того листа, і поглядав на всіх зацькованими, напруженими очима. Мені хотілось плюнуть йому в ці подлі очі.

Коли він пішов, ми почали радитись, що