т. 6 - Оповідання - Винниченко В. К.

Я теж присів і яко-мога ширше розіп'яв поли свого короткого мундира. Коли сірник блиснув, ми обидва хутко озирнулись, але зараз же Хома запалив лямпу. Потім прикрив її полою, устав і шепнув:

- Ну, тепер держи ніж на готові. Та сміливо!

І він, шарпнувшись, зразу пішов уперед твердим рішучим, салдатським кроком. Я мусів аж підбігти щоб порівнятися з ним.

І от, пам’ятаю, мене наче щось раптом штовхнуло з середини: та що ж це таке діється? Чого я йду десь у степу з ножем у рукаві, готовий всіма помислами й мускулами своїми встромити його в горло живої людини, поруч з чудним, підозрілим суб’єктом?

І вмить пронеслась переді мною картина моєї кімнати в городі, стара канапа з обвислим, як у поросної свині, животом, велосипед у кутку, бурий з жовтизною дим асфальту, що вариться на вулиці в великому казані. Як чудно все і безглуздо!

Та що воно за чоловік оцей, що йде поруч зо мною, що так напружено, не кліпаючи, як сновида дивиться на вогонь? Як я міг довіритись йому? Навіщо? Та це ж дико й безнадійно те, що ми затіяли! Та він же веде мене просто в руки стражників, це ж той самий чоловік, що хотів оддати мене жандармам. Що я роблю?!

Але я йшов, не одстаючи й так само міцно та рішуче стискаючи ніж у руці. Світло шахтарської лямпочки, яку Хома ніс врівні з своїми колінами, ритмічно гойдалося, кидаючи перед нами невеличкий півкруг. Трава сухо ламалась і шаруділа під нашими ногами.

Серце перестало так сильно битись, але неначе підійшло вище, трохи не до самого горла і трималось там з таким напруженням, що, здавалось, ось-ось зірветься. Слина липка, та густа заливала горло і треба було щохвилини ковтать її.

Біля шахти не помічалось ніякого руху - мабуть, спали вартові.

І раптом звідти несподівано почувся зовсім не сонний, а здавалось, навіть здивований голос:

- Що случилось? Хто такі? Ти, Капустін?

- Повєрка! - голосно й строго крикнув Хома.

Я бачив, як коло лихтаря з’явилась тінь, потім друга. Зачулась неголосна, швидка балачка. Звідкись взялась ще одна постать, очевидно підвелася з землі. Значить, їх там не двоє, а троє?! І чого вони так чудно поводяться? Чого всі озирнулись до нас і не рушаться, немов приглядаючись?

Мені вже виразно видно було жовті плями облич і рук.

Хома раптом зупинився й шепотом люто вилаявся матюком.

- Там повєрка! - прошипів він до мене.

Я почув, як серце моє зразу і холодно упало вниз. Я весь обважнів і стало якось скучно-скучно.

- Тікать, чи що? - хрипнув Хома.- Чи на їх? Ти як?

Але я не всиг відповісти. Від шахти вмить зачувся голосний, строгий крик:

- Хто ідьоть? Одвічай!

Потім неголосно той же голос проговорив щось, мабуть даючи наказ, і знов ще голосніше, напруженіше й рішучіше до нас:

- Слиш там? Одвічай січас! Стрілять будем!

- Тіккай!! - хрипло, з люттю кинув мені Хома і, якось криво перегнувшись, кинувся назад і побіг.

Я інстинктивно зщулився, зібрав себе в малесенький вузлик і, почуваючи, як ноги мої наче сами вириваються з тіла, щосили погнав у другий бік і теж назад.

У той же мент вибухли вистріли, покотившись тріскучою луною понад валами, потім зачулись крики, свист, гукання. Я мимоволі на бігу повернув голову в той бік, де тікав Хома. О, сказився чоловік: він біг з лямпочкою в руці, очевидно, забувши кинуть її, не думаючи про неї, не знаючи, що вона у нього в руці. Її світло, дрижаче й стрибаюче від його скаженого бігу, гасало по чорному степу, служачи метою для стражницьких куль.

Знову вибухли вистріли. І вмить стрибаюча світляна смужка лямпочки зупинилась і в тому місці тихо, як гаснуче багаття, зажовтів у траві слабенький вогник.

Я на мент теж зупинився, широкими, дикими очима дивлячись на цей затихлий вогник, але ноги мої знов рванули мене й понесли понад валом до посьолку.

Коли вистріли затихли, я, задихаючись і держачись за бік, де нестерпно кололо, видряпався на узбіччя валу й подивився в той бік, де впала на землю шахтарська лямпочка. Там тепер рухалось світло лихтаря й миготіли невиразні постаті людей.

У ту ж ніч Федір Косоокий одвіз мене на станцію.

_________

І от я знов лежу на канапі, дивлюсь у стелю й бачу темну, синю ніч, гострі лінії поліцейського картуза й напружені, напрямлені до світла лихтаря круглії очі. Бачу мій льох і другі сіро-зелені очі, бачу нахабний посміх виголеного, збухлого лиця і простягнену долонею догори з чорними брудними по ній лініями руку. Я багато бачу картин і в грудях у мене, як ніжний, тоскний дзвін струн, проходять хвилі туги, зворушення, ніжности і... непорозуміння. Я багато хотів би пізнати, багато хотів би уяснити собі і не знаю, чи буде те коли...

Навіть наш Запечатаний, він же Схімнік і Містер Танґ, навіть він цілком змінився під цей час.

А в тім, мушу пояснити, через що мій друг мав стільки прізвищ.

Запечатаним його прозвали зараз же, як він з’явився в нашій організації і через те, що надміру мало балакав. Це була страшенно скупа на слова людина. Здавалось, мову свою він цінував на вагу золота, а сам подібний був до неспалимої каси, в якій було сховано цей скарб і яку він щоразу обережно і з деяким жалем одмикав. Одмикав не надовго: вийнявши пару слів і тикнувши їх, кому треба, він зараз же знов замикався й сидів спокійний, уважний, по-дитячому суворий і комічно-ласкавий.

Одначе, я маю деякі підстави думати, що ця «запечатаність» випливала не з природи його, а від чогось іншого, що була вона штучна, утворена заходами самого Запечатаного. Я цього не кажу з абсолютною певністю, я тільки так гадаю. Бо сам Запечатаний, не вважаючи на те, що ми разом прожили в одній хаті більше, як півроку, ніколи ні одним словом не згадав про свою чудну манеру. Дуже також